16.2

Я виходжу з кабінету так, ніби зачиняю за собою не двері — стіну. Крихітний коридор здається довшим, ніж зазвичай. Тягнеться, як жуйка, що давно втратила смак.

Мілана вже стоїть біля бару.

— Ну? — її погляд ковзає по моєму обличчю. Вона вже знає відповідь.

Я лише хитаю головою.

Вона стискає губи й ледве чутно видихає крізь зуби:

— От стерво…

Здається, вона навіть не вимовляє це вголос — тільки ротом, але я чую. Сідаю на звичне місце біля барної стійки. Ноги трохи тремтять — ніби після довгого бігу.

Переді мною відразу ж виникає чашка чорної пахучої кави. Але за мить Мілана забирає її назад.

— Ні, — бурмоче, більше до себе. — Ти сьогодні ще більше божеволітимеш від неї. Краще випий ось це.

Вона відходить. Я дивлюся, як її плече сіпається — ніби вона сварить когось подумки. Потім ставить на стійку іншу чашку. Теплу. Паруючу. Густий м’ятний запах заповнює легені.

— Щоб не трясло, — тихо каже. — Чому не відпустила?

Я знизую плечима. Горло трохи пече.

— Наплив клієнтів. Ніби я одна можу за весь заклад.

Мілана пирхає. 

— Вона… останнім часом… щось до тебе має, правда? — питає, хоча сама її інтонація звучить як відповідь. — Я ще з минулого тижня бачу.

Я притискаю руки до чашки. Гаряче трохи обпікає. Але не відпускаю.

— Не знаю, — знизую плечима. — Може… справді думає, що я ненадійна.

Мілена демонстративно кахикає.

— Ненадійна ти хіба в одному, — стишує голос. — Ти надто хороша. І не бачиш, що деякі люди використовують твою м’якість. Бо можуть.

Я дивлюся на неї й думаю, що вона бачить більше, ніж говорить. Набагато більше.

Але вона не знає всього.

Не знає про погрози. Не знає про Тараса. Про ревнощі.

Повільно ковтаю чай. Гіркуватий присмак м’яти трошки прояснює думки. Дійсно заспокоює, чи може це ефект плацебо…

— Ми щось вигадаємо, — раптово каже Мілана. І я аж сіпаюсь від несподіванки, наскільки рішучий в неї тон. — Не завжди ж усе вирішує Карина. Буває, що і люди вирішують. От просто. Люди. Якщо вони поряд.

Я підводжу очі.

— Я просто не можу не поїхати, — кажу нарешті. — Не можу… бодай на хвилину. Я обіцяла бути. Аделька і пані Марія передали подарунки на виписку… Як я їх не вручу?

— І ти поїдеш, — каже. — Ми не знайдемо, як.

І в ту мить у мене з’являється крихітна надія. Така мала, що майже не відчутна. Але достатня, щоб повільно розтиснути пальці на чашці.

Працюю майже на автоматі — таці, замовлення, дрібні прохання клієнтів, які сиплються без кінця. В цьому таки Карина мала рацію ― день сьогодні багатий на клієнтів. Навіть Зоряна виходить на допомогу, і Віка. Коли є хвилина — роблю ковток чаю і відразу повертаюсь на зміну. Пружина під ребрами не розтискається. Вона чекає.

Ближче до п’ятої Карина, зібрана й нафарбована, виходить з кабінету. Я саме стою за вузькою перегородкою біля полиць із пачками кави — сортую усілякі чеки й рахую решту. Вона минає барну стійку й мене не помічає.

— Мел, я відійду десь на годину. Телефон зі мною. Слідкуй, щоб не було провалів у обслуговуванні. 

— Як завжди, — спокійно відповідає подруга.

Але непомітно кривиться, коли Карина повертається спиною. Ще мить дивиться на двері, які закрились за її спиною, а потім обертається до мене. В очах — вогник.

— От і твій шанс, — шепоче. — Може ще встигнеш.

Я навіть не одразу вірю. Просто стою з чеками в руках, боюсь поворухнутись — ніби це сон, і як рушу, все зникне.

— Я прикрию, — додає вона твердо. — І перед Лізою, і перед Танею. Будемо на зв’язку. Якщо фурія повернеться — береш таксі і мчиш назад. Я відчиню чорний хід. Ніхто не помітить.

Кидаю чеки на стіл, рвуся до роздягальні, руки трохи тремтять — але вже від адреналіну. Мені потрібно десять секунд. Сумка. Куртка. Телефон. Вже.

— Софія! — тихий поклик від барної стійки. Я обертаюсь. Мілана тримає в руках термосклянку. — Візьми. Хоч ковток по дорозі.

— Ти моя Фея-Хрещена, — виривається сам по собі хрипкий смішок.

— А ти моя наївна Попелюшка, — кидає у відповідь так тепло, що мені хочеться обійняти її. 

Але я вже лечу до дверей.