15.3

Завмираю. Серце робить глухий удар — наче спіткнулась.

Пальці тремтять, і це така дурниця, бо я доросла жінка, мама, людина, яка пережила значно гірше за чиюсь примху. Але… я боюсь. Боюсь відкрити повідомлення. Боюсь побачити там: «Ми змушені попрощатися…»

Сідаю за стіл, відчуваю, як холодна стільниця просочується крізь кофту. Дихаю глибоко, повільно. Ковтаю сухість у роті.

Але це відтягування ні до чого не приведе, лише подовжить екзекуцію, чи не так? Торкаюсь пальцем екрана — і месенджер відкривається.

«Не переймайся через той звіт. З усіма буває. Відпочинь.»

Мені потрібні кілька секунд, щоб зрозуміти, що це все. Ні погроз. Ні натяку. Навіть жодного слова про Карину.

Видих виходить тремкий, майже смішний.

Не знаю, що відчуваю. Полегшення? Провину? Страх?

Найбільше… здивування.

Сашко мені ніколи не писав. 

Ніколи.

Завжди тільки робочі питання — і в робочий час. Він любить порядок, структуру, межі. 

І раптом це.

Довго дивлюсь на повідомлення, ніби намагаюсь розібрати підтекст, приховані шви між словами. Нічого. Все чисто. І від того стає ще дивніше.

Пишу щось коротке, нейтральне, ввічливе: 

«Дякую. Все виправлю. Обіцяю бути уважнішою. Гарного вечора.» 

Відправляю — і ніби відпускаю затримане повітря.

Беру чашку, роблю ковток. Чай уже ледь теплий, але зараз це не важливо.

Чому ж тоді Карина не зробила хід? Не сказала йому нічого? Не зіграла в свою улюблену партію «солодкий ніж у спину»?

Я геть не розумію цієї жінки.

Сашко реально класний: легкий у спілкуванні, з почуттям гумору, любить свою справу, знає, як говорити з людьми.
Так, накульгує — але це не робить його слабким. Навпаки: у цьому стільки стійкості, що часом я ловлю себе на думці, що він міг би очолити щось значно більше, ніж кав’ярню.

І мені шкода його. Бо Карина… Здається, вона не любить. Просто користується. Людина-пристосуванка, від якої хочеться відсунутись.

Бо люблять не так!

Бо я любила?

Запитання вистрілює несподівано. 

Вадима. Любила. По-юнацьки, безоглядно, так, що світ стискався до меж однієї людини. Нікого більше не бачила. Нічого не чула.

А потім — рана, що не загоюється.

Я моргаю повільно, і замість Вадима перед очима виникає інший образ.

Тарас.

Його тихий голос. Теплий сміх, у якому завжди є щось сонячне. Як він тримався після операції — стійко, без зайвих слів. Як підіймав Адельку на руки, ніби вона була його рідна, бавився з нею. Як став для мене кам’яною стіною, за якою так хочеться сховатись.

І раптом усвідомлюю: я скучила. До болю. До порожнечі в грудях.

Сьогодні не вдалося навідати — робота, зміна, градус напруги, Карина. Але… хочеться хоча б написати.

Телефон знову в руці. Я торкаюся екрана, і серце стукає частіше. Не знаю, що скажу. Не знаю, чи потрібно казати щось взагалі.

Довго дивлюся на темний екран. Пальці самі набирають коротке, ніби випадкове:

«Не спиш?»

Ледве встигаю видихнути, як бачу: «друкує…»

«Ні. Ти?»

«Теж ні. День… такий собі.»

Крапочка «друкує…» з’являється, зникає, з’являється знову — ніби він зважує кожне слово. 

«Сонь, щось трапилось? З тобою? З Аделькою?»

Ковтаю повітря. Пишу обережно, щоб не вилити зайвого.  

«Ні. З нами все гаразд. Не хвилюйся. Просто… багато всього разом. Робота…»

Надсилаю — і вже шкодую. Занадто оголено. Але відповідь прилітає майже одразу.

«Якщо хочеш поговорити — я тут. Навіть якщо просто мовчати.»

Серце спотикається. 

«Дякую. Це… важливо.»

Невелика пауза. Розповідати про підступи Карини не хочеться. Раптом розумію, що просто не хочеться. І не тому, що боюсь. Просто усвідомлюю, що хочу цю розмову зовсім по-іншому. Зовсім з інакшим настроєм…

І він наче відчуває це. Бо одразу прилітає:

«Я радий, що ти написала. Думав про тебе весь день.»

Заплющую очі. Усмішка сама підіймає кутики губ.

«Серйозно?»

«Так. І зараз теж.»

Пальці тремтять — від теплого, від забороненого, від того, що так хочеться написати «я теж», але страшно зрушити рівновагу.

Вводжу слова, стираю. Потім усе ж відправляю:

«І я…»

Відповідь приходить за секунду.

«Тоді я скажу ще одне. І сподіваюсь цим не злякаю тебе. Мені просто до божевілля, до болю хочеться поцілувати тебе. Просто зараз.»

В грудях стискається й тепліє водночас. Щоки червоніють миттєво. Спалахують жаром, пашать. Здається повітря, що вдихаю ― розжарена пара.

Заплющую очі. Мовчання затягується. І я боюсь відповісти. Проте відповідаю.

«Поцілуєш, коли повернешся...»

Довга пауза. Така, від якої здається, що розмову вже завершено. І за цю паузу встигаю передумати купу всього. Що може не варто було це писати, може йому не сподобалась моя відвертість. Може… може… може… 

Та телефон знову здригається.

«Сподіваюся, тобі сьогодні буде легше заснути. Бо я не засну, Соню. Не після такого. І ти розплачуватимешся за цю безсонну ніч не одним поцілунком…»

Ноги під столом починають тремтіти. В животі раптово розливається жар, в голові туман. Ледь вдається надрукувати, плутаючи букви. Рядки розповзаються, скачуть, як моє бідне серце в грудях. 

«Добраніч, Тарасе.»

Екран гасне. А я розумію, що теж не засну.