15.2

День тягнеться, мов стара металева пружина, що пропахла наскрізь іржею і вологим металом. Запахом напруженого очікування неприємностей. Думки крутяться навколо тієї розмови. Голос Карини досі дзвенить у вухах, тихий, упевнений, з тією нудотною посмішкою, від якої хочеться вмитися холодною водою. І я все більше й більше переконуюсь ― та помилка не випадкова. А може, й зовсім не моя.

Сашко періодично виходить зі свого кабінету, наче нічого не сталося. Проходячи повз стійку, кидає коротке: 

— Усе гаразд, Софіє?

— Так, — відповідаю автоматично.

Але я бачу, як він спостерігає. Не прямо, не настирливо — а наче між рядків. Краєм ока. Погляд ковзає, зупиняється на дрібницях — як я розраховую клієнтів, як перевіряю звіт, як довше, ніж треба, вдивляюся в екран. Я бачу в його погляді напруження — тонку нитку недовіри, навіть різкішу, ніж була, коли я вперше взялась до своїх обов’язків.

Мілана час від часу кидає на мене співчутливі погляди. Вона все розуміє, але мовчить — бо що тут скажеш?

За вікном дощ починає бити в скло дрібними, різкими краплями. Вологе повітря просочується всередину, і запах кави змішується з запахом осені — листям, мокрим асфальтом, холодом.
Я протираю стіл біля вікна, й у відбитті бачу, як Сашко говорить по телефону. 

Серце стискається. А раптом це Карина вже взялась його умовляти мене звільнити? Раптом вона вирішила не чекати, чи прислухаюсь до її попереджень. Здається, між кожним його словом і моїм подихом стоїть її тінь.

Коли клієнтів меншає, сідаю за комп’ютер перевірити залишки товару. На екрані блимають цифри, але все пливе перед очима. Курсор зависає, пальці спотикаються на клавішах. 

Я зупиняюся, вдихаю глибше, повільно видихаю.

Не можна давати їм підстав. Ніяких помилок.

Зосередившись, навіть не помічаю, що Сашко вже закінчив розмову й стоїть просто за спиною.  

— Ти перевіряєш звіт? ― питає раптово. 

Я зойкаю, здригаюсь й мишка повзе кудись убік екраном. 

Ледь вдається вирівняти дихання. Повертаюсь до нього.

— Так, — відповідаю якомога рівніше. — Щоб не було… неточностей.

Він киває, на мить зависає, задумливо суплячись. Погляд ковзає по мені — уважно й доскіпливо. Мабуть, намагається зрозуміти, чи все зі мною гаразд.

— Ти добре справляєшся, — каже тихо. — Але, якщо потрібно, можеш узяти вихідний.

— Ні. Я в порядку, — швидко відказую.

Якщо Карина вирішила мене звільнити, мушу пропрацювати всі зміни до єдиної, що відкласти якомога більше. В чомусь вона таки мала рацію ― більше роботи з такою оплатою я не знайду. З цим варто змиритись. І підготуватись.

Він ще мить стоїть поруч, а тоді йде, лишаючи по собі запах кави й деревини.

День перетікає в пізній вечір. Кавомолка гуде все рідше й рідше, вікна тьмяніють, неонові вогні з вулиці блимають плямами. Я закриваю касу, рахую гроші, перевіряю журнал. Але щойно вимикаю світло у залі, знову чую її голос у голові: 

«Не пиляй гілку, на якій сидиш…»

І здається, вона стоїть десь поруч, усміхається — солодко, холодно.

Струшую головою, відганяю нав’язливі образи. Не дозволю їй керувати моїм життям ― вирішую твердо. Виходжу на ґанок, закриваю двері. Трохи стою, роздумуючи. А потім рішуче роблю крок у дощ. 

Краплі б’ються об парасольку, ковзають холодними струмками по рукаву куртки. У темряві вогні машин розмазуються в калюжах, і мені здається, що місто дихає важко, наче хворіє.

Біжу тротуаром, обганяючи перехожих. П’ятнадцять хвилин перетворюються на десять. В кросівках вода, я промокла до нитки. Але теплі рученята, що стискають мою шию, зігрівають краще за полум’я. 

Пані Марія прощається з нами, повільно йде до себе, суворо наказавши мені на ніч попарити ноги й випити терміново чаю з власноруч зібраних трав, який вона заварила у чайнику.

Твердо обіцяю їй виконати всі настанови. Й арешті залишаюсь у спокійній тиші квартири. Тут пахне теплом — нашим, домашнім. Кашею, лавандою з подушки, трохи пилом. 

Поки переодягаюсь у сухе, роблю собі чай, відігріваюсь теплом, Аделька хоч і запевняє, що спати не бажає, але широко позіхає. 

— Мам, а Тарас вже здоровий? — шепоче крізь сон.

Мене, як завжди, стискає. Накидаю на неї теплий пледик. Поправляю волоссячко.  

— Йому вже краще, Зірочко. Він дуже старається.

Вона киває, заплющує очі. Її дихання швидко вирівнюється, стає рівним, теплим. Я сиджу поруч, поки не впевнююсь, що спить, потім встаю, накриваю щільніше ковдрою.

У кухні темно, тільки слабке світло з вулиці пробивається крізь жалюзі, смужками лягає на стіл. Ставлю чайник, але не вмикаю його — просто дивлюся, як у вікні відбивається моє обличчя. Втомлене. Ніби в ньому хтось витер фарби.

У голові все знову й знову крутиться день: недовіра в Сашковому погляді. Каринина усмішка — отрута в оксамитовій обгортці. І десь усередині — постійне відчуття, ніби стою на лезі. Один неправильний рух — і все посиплеться.

Телефон блимає на столі. Зі здивуванням бачу повідомлення від Сашка.

Мої любі, ваші ❤️ й коментарі стають для мене єдиною підтримкою — такою собі авторською «зарплатнею».
Тому, якщо читаєте й вам подобається, не соромтесь натиснути вподобайку чи залишити кілька слів.

Здається дрібницею, але насправді це величезний заряд мотивації для автора, який працює тільки на натхненні.

Дякую кожному, хто не проходить повз.
Ви — моя енергія продовжувати цю історію. 💛

З любов’ю ― ваша Ванілька (=^ ◡ ^=)