14.2

Тягнеться до тумбочки — кладе його поруч із Тарасовим телефоном, ніби хоче, щоб той його стеріг. Потім розкладає малюнок на ковдрі, так серйозно, ніби то не аркуш з дитячими каракулями, а важливий документ.

— Це я сама, — каже вона гордо. ― Ніхто не допомагав!

— Вона весь вечір малювала, — кажу, і голос чомусь звучить надто рівно. — Хотіла, щоб ти побачив.

Тарас зиркає на мене — коротко, уважно. 

— А ти?  

— Що я?

Стискаю вуста. Сама злюсь на цю свою реакцію. Як приховати образу, тугу оскомину, що ятрить серце? 

— Ти хотіла мене побачити?

Знизую плечима. 

— Звісно… пані Марія ось передала… Мала занести…

Стискає вуста, наче не задоволений. Я теж відводжу погляд. Починаю методично розкладати в тумбу всі смаколики, що ми принесли.

— Софія, що трапилось? — раптово питає в лоб, коли Аделька вмощується біля підвіконня й починає щось наспівувати, розгойдуючи свого зайчика.
Його голос тихий, але той тембр… та глибина, від якої хочеться розплакатись без причини.

— Ні, просто… день важкий, — усміхаюся куточком губ, нарешті витягую останніми пиріжки. — І погода сьогодні… якась...

Тарас злегка нахиляє голову, вдивляється, ніби хоче зчитати, що ховається між словами. Потім обережно торкається моєї руки. Його пальці теплі, трохи шорсткі, і шкіра відгукується легким тремтінням.

— Карина не те, що ти подумала, — каже тихо. — Ми давно знайомі. Ще зі школи. Вона просто... прийшла провідати. 

— Я нічого не думала, — відказую швидко, може, занадто. — Це не моє діло.

Але він продовжує.

— Вона... добра. І трохи надокучлива, — усміхається. — Не подумай, що щось не так.

Підіймаю очі. 

— Ти не повинен нічого мені пояснювати.

— Думаєш, — м’яко каже він. — У тебе такий вираз, коли ти мовчиш. 

— Такий який? 

— Ніби в тобі шумить смерч, а ти намагаєшся удати, що то просто вітер.

Усмішка ледь помітна, і я усміхаюсь мимоволі у відповідь. 

— Соня, — промовляє, і в тому звертанні є щось, від чого всередині все стискається. — У мене зараз на цьому світі є тільки Сашко. Був. До недавнього часу. 

Погляд опускається на мої пальці, які він усе ще тримає. 

— А тепер… є ще ти. І Аделька.

Серце сіпається, наче хоче проламати ребра. Повітря між нами гусне. У вікно просочується тепле світло, пил танцює в променях. 

— Не треба так говорити, — шепочу. — Ми ж просто твої квартиранти.

В голові суцільна каша. Кидає в жар від суперечливих емоцій. Бо я відчуваю те саме. Тільки мені не можна, не можна ніяк. Я досі заміжня. І Вадим досі мене шукає. 

— Ти сама знаєш, що давно вже не “просто”, — відповідає, насуплюючись. — Не обманюй ні себе, ні мене, Соня! Ти це відчуваєш. Хоч і опираєшся. А я не хочу більше опиратись. Ця операція показала мені, яким коротким може бути життя. І я більше не маю наміру втрачати ні хвилини з того, що мені відміряно долею. 

Мовчу. Бо будь-яке слово зараз зруйнує цю тонку рівновагу — як доторк до мильної бульбашки. Він стискає мою руку ще раз — коротко, ніби випадково, але пальці не хочуть роз’єднуватись.

— Обіцяй, що прийдеш завтра, — каже. ― Я чекатиму!

Я киваю. Не довіряю голосу. Хоч він і очікує відповіді. Рятує Аделька, що саме в цей момент підбігає, простягає йому зайчика. 

— Щоб не сумував, — каже серйозно. — Бо коли сумно, треба, щоб біля тебе хтось був. Поки нас з мамою нема.

― Але скоро я повернусь, і вже в мене будете ви. І ти, і мама. Ти згодна?

Кидає на мене погляд, поки говорить донці ці слова. 

Всередині наче струмом пробирає.

― Так. А поки він тебе берегтиме! ― впевнено відповідає. 

І мені хочеться приєднатись до її слів, але так і не знаходжу у собі сміливості.