13.3

Він струшує з плечей кілька краплин дощу, що встигли впасти на куртку. Навіть сюди відчуваю, як від нього тягне прохолодою, змішаною із запахом дороги й кави, яка витає по всій залі. Його погляд знаходить мене майже одразу.

— Ти була сьогодні в лікарні? — тихо питає, коли підходить ближче. 

У кав’ярні повітря ледь помітно змінюється.

Кожен рух позаду — чується чіткіше, ніж зазвичай. Хтось перестає стукати ложечкою по склянці, хтось сповільнює кроки. Тиша стає густою, наче повітря просочене цікавістю.

— Була, — відповідаю рівно, хоча в горлі трохи пересихає. — Все добре. Ще кілька днів полежить, але лікар каже, що відновлення йде як слід.

Сашко киває, обличчя світлішає. 

— Я теж думав заїхати, та не встиг вирватись. Може, завтра поїдемо разом? Я тебе потім підкину на роботу.

Його слова прості й щирі, не виходять за межі пристойності, але я відчуваю, як за спиною знову щось ворушиться. Погляди. Ті самі — колючі, недоброзичливі. Наче гострі голки впиваються в шкіру. Я мимоволі пересмикую плечима, наче намагаюся струсити їх.

— Дякую, — кажу тихо, — але, мабуть, не варто.

— Ти що, не підеш завтра? — здивовано підіймає брови. Легкою тінню в очах пробігає осуд.

— Піду… просто, — заминаюся, ловлю себе на тому, що уникаю його очей, — просто, може, краще не разом. Люди ж бачать… говоритимуть.

Сашко нахмурюється, явно не розуміючи. Його щирість така відкрита, що аж боляче дивитися. 

— Та хто що говоритиме, Софіє? Ми ж просто друзі.

Я усміхаюся, але усмішка виходить натягнута. Бо раптово розумію, звідки ноги ростуть. Та поїздка у дощ. Мені в голову не прийшло, що її можна настільки невірно витлумачити, та ще й осудити. Але плітки поповзли… І нічого не вдієш. Знади б, хто став джерелом. А… проте… байдуже насправді. Це нічого не міняє…

— Знаю. Але тут кожне слово розростається, як пліснява. Не хочу, щоб хтось бруднив і твоє, і його ім’я.

Він опускає погляд, стискає губи, трохи киває. 

— Гаразд. Тоді я просто заїду після роботи сам. Передам привіт.

— Добре, — відповідаю.

Сашко йде до каси, щось говорить Мілані. А я відчайдушно намагаюсь повернутись до своїх обов’язків і не зважати на те, як колеги перекидаються одне з одним розуміючими змовницькими поглядами.  

Повертаюсь за стійку, коли Сашко зникає за дверима кабінету. 

Мілана уважно стежить за мною. Її губи стиснуті в тонку лінію, ніби вона хоче щось сказати, але стримується. Я дістаю чисту чашку, протираю її рушником — і не витримую.

— Це ж через те, що Сашко мене підвозив учора… — тихо кажу, не дивлячись прямо в очі, бо боюся побачити вагання. ― Але ти ж, Мілано, не віриш у ці плітки, правда?

Вона зітхає, злегка хмуриться. 

— Звісно, ні. Але, Софіє… — робить паузу, відставляє глечик із молоком. — Ти б була обережніша.

Я нарешті підводжу на неї погляд. 

— Обережніша?

— Каріна… — Мілана трохи знизує плечима. — Вона така, розумієш? Дуже ревнива. І якщо їй здалося, що між тобою й Сашком щось є, то навіть із невинної розмови чи поїздки під дощем вона зробить трагедію.

Її голос м’який, без осуду, але слова все одно лягають важко. Я стискаю чашку, відчуваю, як порцеляна холодить пальці.

— Зрозуміла, — кажу коротко.

Мілана намагається усміхнутися, та усмішка не виходить. Вона відвертається до полиць, а я натискаю кнопку на кавомашині.