13.2

Кидаю погляд на годинник. До початку зміни лишилось пів години. Машини тягнуться рядами, десь гудить потяг ― повз місто проходять залізничі колії, якраз біля лікарні. Все здається дивно звичайним, наче нічого не сталося. Але, як не пручаюсь, всередині досі тремтить тихий посмак — тривога не встигає розтанути, хоч і розумію ― найстрашніше позаду. 

Вирішую пройтись пішки, вгамувати розбурхані думки й почуття, й в результаті до кав’ярні доходжу хвилина у хвилину. За склом — знайоме світло ламп, парує кава, ледь чути музику. Але, щойно заходжу, щось одразу насторожує: ніби повітря змінилося.

Катя, що завжди жує гумку і кидає мені своє звичне: «Привіт, бос! Як настрій?» — цього разу просто киває, не відриваючи погляду від кавомашини. Влад сидить за баром, на вигляд спокійний, але навушник у вусі, хоча зазвичай він його знімає, коли я приходжу.

— Привіт, — кажу, намагаючись не надавати цьому значення. — Як зміна?

— Та... нормально, — бурмоче Влад, навіть не підводячи очей.

Марта з’являється з кухні, витираючи руки об рушник, кидає мені швидку, уважну усмішку. 

— Привіт, Софіє. Все гаразд?

— Так, — усміхаюся у відповідь. — А що, виглядаю не дуже?

— Виглядаєш як людина, яка забула поїсти, — спокійно каже вона і підморгує. Її голос як завжди — м’який, рівний. Але десь збоку чути приглушений сміх. Ліза й Віка стоять біля стійки, шепочуться, кидаючи короткі погляди в мій бік. Коли я дивлюся на них, Віка швидко відвертається, а Ліза надто голосно запитує: 

— Ти замовлення перевіряла, чи ще чекати постачальника?

— Уже все прийшло, — відповідаю сухіше, ніж хотіла.

Раптом відчуваю, як щось холодне прокочується всередині. Дрібниця — але атмосфера не та. Усе те саме: чашки на полицях, шипіння пари, запах кориці й какао, але в повітрі — насторожена тиша, ніби тут щойно обговорювали мене.

Я йду до службової, ставлю сумку, відкриваю журнал обліку. Почерк чийсь інший, нерівний, поспішний. І помічаю, що за сьогодні не внесено кілька позицій у звіт — а це мій обов’язок контролювати.

Мілана заглядає у двері, мовчки дивиться на мене кілька секунд, потім тихо каже: 

— Не переймайся, сьогодні якийсь дивний день. Всі на нервах.

Я киваю, але відчуття не полишає: щось змінилося. Може, дурниці, а може — щось, що ось-ось випливе назовні.

І поки я скидаю куртку й прикріпляю на блузу бедж, ловлю себе на думці, що після лікарні, після Тарасового спокою — ця дрібна напруга здається ще гострішою. Як тихий шурхіт за спиною, який не дає розслабитись.

Виходжу до залу, намагаючись не показати хвилювання. На столику біля вікна сидить пара студентів — сміються, діляться якимись жартами.

Влад неохоче підходить до них, бере замовлення, рухи різкі, неуважні — не схоже на нього. Катя щось шепоче йому, і вони обмінюються поглядами, від яких у мене знову стискається шлунок.

— Катю, — кличу рівно, — ти сьогодні робиш звіт по молоку, гаразд?

— Ага, — кидає сухо, не обертаючись, наче ми й не працюємо разом щодня. Наче між нами з’явилася тонка, слизька плівка чужості.

Я йду до кавомашини, натискаю кнопку подачі пари, дивлюся, як біла хмарка підіймається вгору. У повітрі відразу ж з’являється запах гарячого молока, металу й кориці. Мілана поруч, щось розкладає на полицях, і я відчуваю, як її погляд коротко ковзає по мені.

— Кажи, — тихо промовляю, не відводячи очей від чашки. — Що трапилось?

Вона трохи вагається, потім зітхає: 

— Та нічого такого, просто… ти ж знаєш, як у нас — слово сказав, хтось не так почув, далі пішло-поїхало.

— Хтось щось сказав про мене? — питаю спокійно, але в грудях уже починає припікати.

— Софіє, не переймайся, — Мілана робить крок ближче. — Просто дурниці. Я потім поясню.

Та я бачу, як Влад знову кидає в мій бік швидкий погляд — і відразу відвертається. Катя демонстративно втирає стійку, хоча вона й так блищить. Ліза надто голосно сміється, коли Віка щось їй каже пошепки.

Мене накриває хвиля відчуження — така знайома, майже фізична. Холодна, як подих перед дощем.

Я вдихаю, відставляю чашку, витираю руки рушником і виходжу з-за стійки. 

— Влад, — кличу його спокійно, — після зміни зайдеш до службової. Треба буде уточнити пару моментів по звітах.

— Добре, — відповідає.

Двері кав’ярні відчиняються, і до залу вривається осінній вітер. Кілька листків кружляють по підлозі, за ними заходить Сашко. Він дивиться на мене, і я спиною відчуваю як усі погляди буквально впиваються мені між лопаток.