12.4

Сідаю в авто, стріпуючи з волосся дрібні краплини. Сашко вмикає обдув, скло повільно прояснюється, і в жовтому світлі ліхтарів повітря здається м’яким, мов теплий мед.

— Пристебнись, — кидає він, рушаючи. 

Слухняно натягую ремінь, клацаю замком. Якось трохи відсторонено слухаю, як шини ріжуть калюжі, як дощ стукає по даху, і на кілька хвилин між нами тиша. Спокійна, ніби кожен думає про своє.

— Чесно, не думав, що він так швидко ляже, — каже раптом Сашко, і я відчуваю, як мене проймає холод. ― Впертий. Навіть не уявляю, що його переконало…

— Хто? — питаю, хоча відповідь уже крутиться на язиці.

— Тарас. Ну… ти ж знаєш. Йому завтра операцію мають робити.

Я повільно повертаю голову. 

— Яку операцію?

Холод повільно починає сковувати серце.

Він на мить зиркає на мене, потім знову в дорогу — видно, що не очікував такого тону. 

— Ти не знала? Дивно. Він казав, що наче писав тобі сьогодні.

У грудях стискає. 

— Писав… але ні слова про операцію.

Губи починають терпнути. І у вухах… бух-бух… глухо, гучно пульс.

— Та нічого страшного, — швидко додає Сашко, мабуть, помічаючи, як я блідну. — Просто уламок якийсь, ще з поранення. Не торкався нервів, але останнім часом його щось почало турбувати, тож лікарі вирішили витягнути. Планово, під наркозом, година-дві, не більше.

Я ловлю себе на тому, що стискаю пальці, аж кісточки біліють. 

— Уламок? — повторюю тихо, ніби пробую слово на смак. — У ньому? Досі?

— Та не переймайся, — він усміхається якось винувато. — Його ще тоді не чіпали, бо сидів глибоко. Але зараз, кажуть, без ризику. Просто треба трохи полежати після.

Світло фар ріже темряву, лягає на мокрий асфальт, блищить калюжами. Я дивлюся вперед, але бачу лише лікарняне вікно на фото, розмите світло, його тінь у шибці. 

І те, як легко я тоді усміхнулася… нічого не підозрюючи… навіть не уявляючи через що він проходить…

Мовчу довго. Холод торкається потилиці, повзе плечима. 

— Ти… знаєш, де саме? — питаю зрештою. ― Уламок…

— У стегні, здається. Він каже, нічого серйозного. Хоча, якщо чесно, давно вже мучився — тільки не подавав знаку.

Дощ гупає сильніше. Сашко глушить двигун на перехресті, повертається до мене.
— Софіє, все буде гаразд, справді. Його оперує найкращий хірург у госпіталі.

Я киваю, хоч відчуваю, як горло стискає. 

— Так, звісно. — Голос зрадницьки тремтить. — Просто... хотілося б знати від нього.

— Думаю, не хотів тебе лякати. Тарас такий — спершу все вирішить, а потім уже скаже.

Я дивлюся у вікно. За склом — тільки ніч і дощ. І думка, що завтра він лежатиме під лампами операційної, а я навіть не спитала, як почувається.

Сашко, кинувши на мене якийсь дивний багатозначний погляд, бажає гарного вечора — коротко, без зайвих слів. Машина зникає за рогом, лишаючи по собі тільки тьмяні вогники фар і запах дощу в повітрі.

Мокра бруківка ковзає під підошвами. Я йду швидко, парасоля безсила проти вітру, але мені байдуже. Думки, мов дрібні камінці, перекочуються всередині — гострі, неспокійні. Як він там… чому не сказав. Як я могла не помічати, так байдуже не зважати на його стан. Занурилась у власні проблеми, а могла б наполягти, випитати. І він би зараз не був самотнім. Не їв би прісну лікарняну їжу. І знав, що комусь небайдужий…

Майже на автоматі забираю Адельку. Дякую пані Марії за турботу. Намагаюсь відмовитись від згортка з домашніми пиріжками, але таки доводиться їх взяти з собою під грізний погляд донечки: “Ми з пані Марією вдвох їх ліпили. Я теж! Для тебе! Мусиш взяти!” І швидко біжимо додому. 

У квартирі тепло. Ми вечеряємо вдвох. І п’ємо чай з тими самими пиріжками, вони ще теплі, і дуже смачні, повітряні. Тануть в роті. Аделька розповідає щось про свій день. Про прогулянку. І котиків, що вони з пані Марією годували біля під’їзду. Я усміхаюся, киваю — і вперше слухаю, але не чую її.

Думки все одно повертаються до нього. 

До лікарняного вікна, до фото, до короткого «Я живий…». 

І до того, що завтра — операція.

Коли малу вкладаю спати, вона шепоче сонно: 

— Мам, а ти сумуєш за Тарасом? 

Я торкаюся її волосся, вдихаю запах шампуню з полуницею. 

— Так, Зірочко. Але він скоро повернеться.

Світло настільної лампи тепле, м’яке. На підвіконні дзвенить дощ, рівно, як метроном.

― І я… ― шепоче у відповідь. Втикається носиком в іграшкового ведмедика і засинає… 

Я сиджу поруч із донькою, слухаю її подих і ловлю себе на тому, що тихо шепочу подумки: 

«Хай усе буде добре, хай він дійсно скоро повернеться…».

І хоч знаю — це просто слова, мені стає трохи легше. А в голові з'являється рішуча ідея.