12.3

До кінця робочого дня я так-сяк приходжу до тями. Розмову з Каріною намагаюся витіснити з голови, але слова її застрягають десь між ребрами, мов уламки скла. Її голос і далі стоїть у голові, тихий, солодкий, отруйний. Турбота про друга, кажеш? Чи, може, про власні кордони, які хтось раптом переступив без дозволу? 

Мені здається, за тим тоном ховається щось інше — не хвилювання, а ревнощі. Такі, що вдягають маску щирості й гладять тебе по голові, поки лезо ковзає між ребер.

Вона говорить про нього так, наче має на нього право. Наче Тарас — не дорослий чоловік, а беззахисний хлопчик, якого треба берегти від чужих жінок. 

Від таких, як я.

Ще довго намагаюсь відпустити роздратування. Я не свята, але й не лиходійка. І думка про те, що мене, можливо, вже встигли оцінити, зважити й засудити — дратує. Пече під шкірою.

Телефон вібрує, коли я відношу чисті чашки на полицю. 

Тарас: 

Ну що, пані адміністраторко? Я живий і навіть кава не така гидка, як казали. Фото додаю — вид з вікна, щоб заздрила.

Фото — з лікарняної палати: велике вікно, за ним мокрі крони каштанів, світло розмите, м’яке. І його відбиття у шибці — ледь помітна тінь у футболці. 

Я усміхаюся. 

Може, навіть не найгірше місце для відпочинку. Як у тебе день? 

Пишу, що все добре, що клієнтів сьогодні море, і додаю смайлик, щоб не звучало втомлено. 

Ми ще кілька хвилин переписуємося — дрібниці, нічого особливого, але відчуваю, як зсередини спадає напруга. Його короткі, прості фрази діють краще за заспокійливе.

Коли робочий день добігає кінця, за вікном уже темно. Дощ дрібно барабанить по склу, крапля за краплею стікає по вітринах. 

Адміністратор закриває зміну останнім ― треба переконатися, що всі столи чисті, двері зачинені, світло вимкнене. Але сьогодні ми вдвох із Сашком. Він залишився на фінальний облік — сказав, що треба продивитись ще раз накладні на постачання.

Я перевіряю касу, розпис у журналі, витираю барну стійку, відчуваючи запах кави, який в’ївся у шкіру, забираю телефон. І виходжу з кав’ярні разом із ним. 

Двері тихо клацають, одразу обдає холодним вітром і запахом мокрого асфальту. 

Сашко натягує капюшон, зиркає на мене: 

— Підкинути? — питає просто, злегка смикаючи замок. 

— Та ні, я з парасолькою, — усміхаюся, розкриваючи її.

Вона, звісно, не розкривається. Пружина клацає, тканина вивертається, вода стікає по ручці просто мені на пальці. 

Сашко зітхає, простягає руку: 

— Дай, я гляну.

Спроба відкрити парасольку завершується тим, що він сміється, тихо, беззлобно: 

— Вона здалася, Софіє. Точно не бойова модель. 

— Я просто не вмію з технікою, — знизую плечима. 

— З технікою чи з дощами? 

— Із тим, і з тим.

Він дивиться уважно — не так, як Каріна, не з присмаком зверхності. Радше як той, хто справді хоче зрозуміти, чи все гаразд. 

— Поїхали, я все одно тим шляхом, — каже, відкриваючи машину. — Не хочу, щоб ти промокла.

Дощ посилюється. Краплі важко гупають по даху, б’ють по асфальту, по металевому навісу. 

Я дивлюся на дорогу, на темне небо, вдихаю запах мокрого повітря. 

— Добре, — кажу зрештою. — Але лише до перехрестя.