12.2

На роботі все як завжди. Тепле повітря, насичене запахом кави й карамелі, обіймає, щойно переступаю поріг. Кавомашина шипить, цокає ложечка об порцеляну, хтось сміється — звичайний ритм дня.

— Привіт, Софіє! — кидає Мілана, витираючи руки об рушник. — Як Аделька? 

— Добре, у пані Марії, — усміхаюся. — Уже чекає, щоб я швидше повернулась.

Ми перехрещуємось поглядами, коротко, тепло. Потім я розкладаю зошит замовлень, перевіряю постачання, залишки, заповнюю графік. Руки працюють самі, голова ще трохи десь між ранковою тишею і Тарасовим «повернусь і поговоримо серйозно».

Двері з коридору раптом тихо риплять, і в тому звуці є щось, від чого шкіра вкривається дрібними іскорками. Каріна виходить із кабінету. У руках — телефон, на обличчі усмішка, надто рівна, надто контрольована. Вона оглядає зал, повільно, як господиня, що перевіряє порядок.

— Софіє, — її голос оксамитовий, з м’яким, але відчутним тиском. — Зайди, будь ласка, до мене.

Повітря вмить згущується. Мілана завмирає біля барної стійки, її брови ледь злітають догори — короткий, безмовний знак: що трапилось? Я знизую плечима, силуюсь усміхнутися, та відчуваю, як десь під ключицями важчає подих. Невже десь зробила помилку? Щось недогледіла? Мене оштрафують? Звільнять? Але чому тоді не Сашко?

— Добре, — кажу тихо, закриваю програму, беру зі столу телефон.

Йду до кабінету. Кроки глухо відлунюють по підлозі, як удари серця. Двері зачиняються майже без звуку — тільки клацання, яке змушує серце сіпнутись. І раптом здається, що запах кави лишився по той бік, а тут — тільки прохолодний аромат її парфуму й щось гостре в повітрі, як перед грозою.

У кабінеті напівтемно — жалюзі спущені, сонце просочується крізь вузькі щілини, розрізаючи простір тонкими золотими лезами. Каріна сидить за столом, схилившись над планшетом, ніби дуже зайнята. Та коли я заходжу, одразу підводить очі й усміхається — тепло, по-дівочому, але якось… надто уважно.

— Зачини, будь ласка, — рівно, майже лагідно звучить.

Я слухняно натискаю на клямку. Двері клацають. Тиша щільна, тягуча, тільки клацання кулькової ручки ритмічно відбиває секунди. 

— Софіє, присядь, будь ласка, — показує на крісло навпроти. — Не хвилюйся, нічого страшного. Просто хотіла перекинутися кількома словами.

Я сідаю, намагаючись не стискати долоні. 

— Звісно, — тихо кажу.

Каріна схрещує ноги, обережно відставляє чашку з лате вбік. 

— Ти ж живеш зараз у Тараса, правда? — питає так буденно, наче мова про погоду. 

— Так, — відповідаю обережно. — Тимчасово. Ми домовились, що я орендую в нього кімнату.

— О, — вона киває, усміхається, але в усмішці з’являється тінь цікавості. — Так, він завжди був… добрий. Завжди допомагав, кому міг. 

Погляд її ковзає по мені — неквапно, оцінююче. 

— Ми з Тарасом і Сашком ще з університету знайомі, — додає з тією легкою інтонацією, якою люди звикли нагадувати про свої старі права на когось. — Колись навіть думала, що він не зміниться. Такий самий прямий, простий, беззахисний у своїй відданості.

Я мовчу. У грудях щось ворушиться, наче тонка голка ковзає під шкірою.

— Я просто хвилююся за нього, — каже Каріна. — Він стільки пережив… І тепер, коли нарешті став на ноги, не хотілося б, щоб його знову втягнули в якісь… складнощі.

— Не розумію, про що ви, — кажу спокійно, хоч у грудях пече.

— О, я не маю на увазі нічого поганого, — зітхає. — Просто бачила вас із донечкою. Вона така мила, схожа на нього, до речі. 

Погляд знову блискає. 

— Тарас завжди любив дітей. І… знаєш, такі чоловіки часто прив’язуються швидше, ніж треба.

— Ми друзі, — вимовляю твердо.

Каріна киває, ніби погоджується, але куточок її рота ледь сіпається. 

— Звичайно, — тихо. — Просто, Софіє, життя складне. Особливо, коли ти сама з дитиною. Іноді ми самі не помічаємо, як починаємо шукати опору — в комусь, хто здається надійним. Це природно. Але не всі чоловіки готові взяти на себе такий тягар.

Я відчуваю, як кров відливає від обличчя. Її слова — як леза, загорнуті у шовк.

— Я не шукаю опори, — кажу повільно. — І точно не намагаюсь нікого до себе прив’язати.

— Звісно, — вона нахиляє голову, погляд теплішає. — Я тебе розумію. Просто… бережи себе, гаразд? І Тараса теж. Він не завжди бачить, коли хтось може ненароком зробити йому боляче.

Вона відкидається на спинку стільця, усміхається так, ніби між нами щойно відбулася цілком приємна розмова. 

— От і добре, що ми поговорили, — каже. — Не хотіла, щоб між нами було непорозуміння.

— Його й не було, — відповідаю, підводячись.

— Сподіваюсь. — Вона знову бере чашку, обережно розмішує ложечкою каву. — І, Софіє… не сприймай мої слова близько до серця. Просто стара звичка — дбати про людей, яких люблю.

Я киваю, виходжу. Двері зачиняються тихо, але здається, що цей шелест — як шипіння змії. 

Мілана стоїть біля барної стійки, дивиться широко розплющеними очима. 

— Ну що? — шепоче. 

— Просто поговорили, — кажу. — Нічого серйозного.

І тільки потім, коли беру в руки замовлення, помічаю, що пальці трохи тремтять.