11.3

А потім переводить погляд на мене. Короткий, мов спалах, доторк очей. Наче оцінює — чи варта я бути поруч із ним. І щось у тому погляді — сухе, холодне, з іронією, що ховається за її усмішками. З легкою, ледь помітною злістю, що ось-ось переросте в ненависть. Той тип погляду, після якого хочеться випростатися, втягнути живіт, прибрати руки зі стійки, щоб не здалося, ніби тремтять.

Але за мить все змінюється. Наче перемикається невидимий тумблер — і з Каріни, що спопеляє очима, залишається лише усміхнена, яскрава жінка з бездоганно поставленим голосом.

— Тарасе! — її сміх дзвенить, трохи надто голосно для цієї кав’ярні. — Не можу повірити, що це справді ти!

Вона робить кілька кроків до нього, запах її парфумів насичує повітря. Простір навколо стає тісним. 

Тарас підіймається. Злегка усміхається. 

— Привіт.

І в ту ж мить опиняється в її обіймах — швидких, упевнених, звичних для людей, що добре знають одне одного й давно не бачилися. 

Я відчуваю, як усередині щось зсувається. Безглуздо — ми не разом, і він не мій. Але все одно боляче бачити, як її пальці лягають йому на плече трохи довірливо, як вона схиляє голову ближче, ніж варто.

― Чому не зайшов до нас у гості? Я б приготувала твої улюблені деруни… ― лукаво стріляє з-під вій, відсторонюючись. 

― Часу не було… та й інші справи, ― кидає недбало. 

— Ох, Тарасе, — Каріна грайливо торкається його плеча. — Ти зовсім не змінився, відколи ми були студентами. Все такий же… серйозний. 

— Такий уже є. 

— Авжеж. Ти ж у нас герой, — її голос сповзає на нижчий, тепліший тон. — Я бачила твоє фото у формі. У новинах, здається.

Я насторожуюсь. Яке фото? Про що вона? Розбирає цікавість, і я переводжу погляд на Тараса.

Та він реагує трохи роздратовано. Закривається. Насуплюється, сідає. 

— Може, збіг, ― підтискає вуста. 

Каріна сміється — легко, напоказ, трохи голосніше, ніж треба. Сідає навпроти, перехрещує ноги, нахиляється вперед. Кути рота тремтять, ніби усмішка от-от зірветься. І тоді вона ніби вперше помічає Адельку. 

— А хто ж ця красуня? — нахиляє голову набік. — Принцеса, з якою ти сьогодні? 

— Крихта? — підіймає брови Тарас. — Аделіна. Донька Софії. 

— О, — очі Каріни блискають. Швидкий, ледь масний погляд ковзає по мені — оцінює, стирає, відкидає, примушує хвилюватись. Потім знову повертається до Тараса. — Яка чарівна. Привіт, Крихто!

Аделька дивиться насторожено, ховається за руку Тараса. 

— Тільки Тарас каже Крихта, — сопе маленьким носиком. 

— Ого, тільки Тарас, — усміхається Каріна, лукаво стріляючи з-під вій. — Тоді як тебе називати, принцесо? Аделіна? 

— Аделіна, — киває серйозно, ніби підкреслюючи: вона не для всіх Крихта.

Ловлю все це — очима, шкірою, диханням. І всередині холоне. Бо чужі слова, звернені до твоєї дитини, можуть боліти сильніше, ніж образи.

Її голос звучить солодко, але під ним — металічний присмак. Той самий, що з’являється, коли ковтаєш образу й удаєш, що все гаразд.

Поспішаю з тацею до столу — дві чашки, ще теплі, з маршмелоу. Ставлю перед Тарасом і Аделькою, намагаючись не дивитися на Каріну. Але бачу її краєм ока — усмішку, що не торкається очей, і погляд, який чіпляє, мов гачок.

Серце стискається — я ж на роботі. Якби хтось із клієнтів пожалівся, Каріна навряд чи стала б мене захищати. Може, вже зараз думає, що я переступила межу, запросивши доньку.

— Ваше какао, — кажу, усміхаючись, хоч усередині все стискається. 

— Чудово, Софіє, — озивається Каріна на диво тим самим оксамитовим тоном. — Якщо Мілана повернулась з обіду, можеш провести трохи часу з донькою. Але не багато, ти ж знаєш, персоналу заборонено підсідати до гостей.

Вона говорить м’яко, та кожне слово обгорнуте тонким шаром іронії. 

— Ми зайшли лише на хвилину, — перехоплює діалог Тарас. Наче намагається мене вигородити. І не відволікатимем маму, так Крихто? 

Аделька зосереджено помішуючи ложечкою какао, киває. 

— Все гаразд, не турбуйся, — Каріна хитає головою, її сміх лунає, але вже трохи надтріснуто. — Ми ж не чужі одне одному. Відпочивайте. Тим паче, Тарасе, мушу зізнатись, — каже, кидаючи короткий погляд на нього. — Софія дуже старанна й уважна. Ми з Сашком вельми вдячні тобі за таку чудову адміністраторку. Віриш, намучились із попередницями, вже у відчаї були. А тут — просто діамант!

Повітря між ними ніби стискається. Я мовчу, роблю крок убік, щоб не стояти між ними. Її похвала дивує, ошелешує. Настільки несподівано звучить, що на мить здається ― вчулось. Лиш за кілька хвилин розумію ― зроблена вона для Тараса. 

Аделька тицяє пальчиком у чашку: 

— Мам, маршмелоу розтануло.

Її голос вириває мене з дивного заціпеніння. Я нахиляюся, торкаюся її руки, стискаю пальчики. 

— Отже, какао вже можна пити, Зірочко.

І цей голос — маленький, простий — розриває сцену надвоє, впускаючи трохи світла.

— Ну що ж, — нарешті каже Каріна, пригладжуючи волосся й підводячись. — Мені час бігти. Справ — як завжди, гора. Але було приємно побачитися, Тарасе. І… познайомитися, — кидає швидкий погляд у бік Адельки, усміхається так, що на мить здається — щиро. Та лише на мить. — Сподіваюся, тепер бачитимемось частіше.

Любі, дякую кожному, хто читає, лайкає, коментує й підтримує мою історію! Ваша увага для мене — безцінна. Саме вона дає сили й натхнення писати далі!

Якщо ще не натиснули «вподобайку» під книгою — зробіть це, будь ласка 💕 Це найкраща підтримка для автора. І не забудьте підписатися, щоб не пропустити оновлення!

Дякую, що ви поруч. Ви — моє натхнення!

З любов’ю ― ваша Ванілька (=^ ◡ ^=)