10.3

Лише неймовірним зусиллям волі примушую себе повернутись до стовпчиків на моніторі і зосередитись на поясненні.

Після обіду кав’ярня наповнюється голосами. Дзвіночок на дверях дзенькає все частіше — потік людей збільшується, хтось бере каву з собою, хтось сідає біля вікна з ноутбуком. Повітря насичене ароматом еспресо, кориці й карамелі, немов саме життя тут кипить у чашках.

Сашко відходить у підсобку, жартівливо прокоментувавши, що лишає мене “на позиції”.

— Якщо що — ти головна. Я на пів години, ― запевняє, але з якимось ледь вловним викликом.

Може я себе й накручую. А може дійсно перевіряє, як впораюсь. 

Звісно ж впевнено киваю у відповідь, хоча в грудях легке тремтіння ― головна, вперше.

Перевіряю зал: столи чисті, гості задоволені, Мілана працює чітко, як годинник, Марта виглядає стомленою, але цілком спокійною біля печі. Я вже починаю вірити, що день мине спокійно.

Аж поки двері не відчиняються — і в кав’ярню заходить молода пара з дитячим візком. Дитина прокидається й одразу починає скиглити. Скоріш за все це нервує жінку. Тому вона говорить швидко, з притиском, навіть трохи різко: 

— Ми бронювали на 15:30. Біля вікна.

Я сама була не раз в подібній ситуації. Коли просто не знаєш що зробити і куди подітись. Тиск суспільства, погляди навколишніх, які здається, оцінюють кожен твій крок, бо твоя дитина капризує. І оцінюють явно не на твою користь. 

— Так, звісно, — відповідаю з усмішкою.

Але десь глибоко в душі, інтуїтивно відчуваю, як щось холодне прокочується всередині. І дійсно, відкриваю систему — і серце провалюється. Столик біля вікна вже зайнятий. Молодий хлопець у навушниках розклав ноутбук, поряд чашка з кавою, навпроти — телефон, блокнот, повний порядок. І — бронювання на ту ж годину. 

Подвійний запис. 

Мій перший робочий день. І вже — це.

— Перепрошую… одну секундочку, будь ласка, — кажу, намагаючись не втратити усмішку.
Жінка стискає ручку сумки. Чоловік зітхає й закочує очі, мовляв, “типово”. Дитина починає вередувати сильніше.

Мені теж, як їй от зараз, хочеться завередувати. Але глибоко вдихаю. Підходжу до хлопця. 

— Даруйте, у вас бронювання на 15:30, так? 

— Так, — киває, не підіймаючи погляду. — Я писав Сашкові, він підтвердив.

Ковтаю. Певно якийсь товариш. Бо каже ― “Сашкові”. 

Озираюся. Пара вже стоїть майже впритул до стійки. Жінка стукотить нервово пальцями по ременю сумки, мов метроном нервів. 

Дихай, Софіє. Просто дихай.

— Одну хвилинку, — кажу, і, повернувшись до комп’ютера, швидко гортаю систему. 

Є кілька вільних місць, але жодне не біля вікна. І всі вже зайняті людьми, які, здається, мають намір сидіти тут до вечора.

Жінка вже не витримує: 

— Ми ж домовлялися! Я писала ще вчора! Ми хотіли спокійно поїсти разом, поки в чоловіка перерва. А тепер витрачаємо час на ось це!

— Так, я бачу, — кажу м’яко. — Сталася технічна помилка. Але я знайду рішення.

— Я не хочу “рішення”! Я хочу свій столик! — підвищує голос. 

Дитина починає плакати дужче, чоловік щось бурчить про “сервіс”, проте від телефона так і не відривається. 

Люди за сусідніми столиками повертаються.

Мілана кидає на мене короткий погляд — насторожений, але мовчить.

Я помічаю вільний куточок біля полиці з книгами. Затишний, трохи темнуватий, але з дитячим стільчиком поруч. Не біля вікна, звісно, та ризикнути варто. 

І я вловлюю момент.

— Дивіться, — кажу якомога спокійніше, кінець кінцем, це дійсно не провина цих людей, що сталась помилка, — у нас є дуже гарний куточок біля полиці. Там тихіше, зручно поставити візок. І, як вибачення за непорозуміння, каву для вас я зроблю коштом закладу. Вас влаштує такий варіант?

Жінка дивиться на мене — довго, з недовірою. 

— З мигдальним молоком! 

— Звичайно.

Її плечі трохи опускаються. 

— Гаразд. Але перевіряйте, будь ласка, бронювання уважніше. Ми вперше у вашому закладі, і поки враження не… не дуже… 

— Ще раз перепрошую за прикру помилку, — киваю, усміхаючись рівно, хоча всередині ще дзвенить адреналін. ― Впевнена, наша кухня змінить це враження.

Жінка киває. І я проводжу їх до нового місця. Проте дихати на повні груди починаю лиш коли вони нарешті влаштовуються і заглиблюються в меню. Повільно, обережно, ніби повітря теж може щезнути. 

Повертаюсь до стійки, і Мілана тихцем підходить збоку й шепоче: 

— Перше бойове хрещення прийнято. Ти впоралась.

— І вижила, — відповідаю тихо. 

— Та ще й без жертв. Не погано, Софіє. Не погано.

І нарешті дозволяю собі справжню усмішку. Хай там як, але я дійсно впоралась.

Коли Сашко повертається, у залі вже тихо. Він зупиняється біля стійки, окидає все поглядом, потім дивиться на мене.

— Все гаразд?

— Так. Було подвійне бронювання, але я розібралася.

— Бачу, — відповідає спокійно. — Гарна робота.

Я ледь усміхаюся, ховаючи втому за чашкою кави.

Всередині повільно розтікається спокій від усвідомлення: я впоралася. Без чужих підказок, без страху зробити щось не так.

Мій перший день. З кавою, шумом і дитячим плачем.

Але тепер він не здається надто важким.