10.2

Кав’ярня зустрічає мене теплим ароматом обсмажених зерен і щойно спечених круасанів. Скло на дверях ще дихає ранковою прохолодою, а всередині вже кипить життя: дзенькіт ложечок, шипіння кавомашини, тихий сміх, короткі вигуки «лате на винос!» — все це змішується у знайому, майже домашню симфонію.

— Софіє! — упевнений, рівний, але не гучний голос Сашка одразу вирізняється серед шуму. Він виходить з-за стійки, усміхається коротко, щиро. 

— Вітаю з першим робочим днем, — каже, а потім нахиляється трохи ближче. — Не хвилюйся. Кав’ярня пережила й складніші дебюти.

У роті трохи пересихає від хвилювання. Я за сніданком так і не спромоглась ні що-небудь випити, ні що-небудь з’їсти. Нудило так, що навіть на їжу важко було дивитись. Але знаходжу в собі сили злегка усміхнутись.

— Буду старатися з усіх сил.

— О, я не сумнівався.

Він жестом запрошує за собою, проводячи через затишно освітлений лампочками зал. 

— Це Мілана, — показує на дівчину біля стійки. — Наш головний бариста, двигун і гроза недосипів.

Мілана — висока, худа, з темним волоссям у недбалому пучку й червоною помадою на тонких вустах ледь помітно усміхається. В її русі — впевненість і легка насмішка. 

— Новенька? — кидає швидкий погляд і піднімає брову. — Головне — не плутай замовлення і не став кекси біля кавомашини. Ми тоді подружимось.

— Спробую не провалити тест, — відповідаю, і вона сміється, коротко, але щиро.

— А це Марта, — веде далі Сашко. — Наша кондитерка. Людина, через яку ми всі носимо вільні фартухи.

Марта з’являється з кухні, вся у борошні й теплій усмішці. В руках — таця з булочками, від яких пахне ваніллю й маслом. 

— Привіт! Каву любиш? — питає, ніби це головне в резюме. 

— Без неї не живу. 

— О, тоді залишайся. Ми своїх не відпускаємо.

Сашко дивиться на годинник, серйознішає. 

— Добре. Сьогодні твій перший день, тому без поспіху. Хочу, щоб ти просто відчула ритм. Подивись, як ми працюємо. Поки твої завдання — зустрічати гостей, приймати бронювання, стежити за залом. Потім навчимо користуватись системою замовлень і складати звіти.

Хоч говорить спокійно, але виникає відчуття, що він та людина, яка не терпить безладу, проте ніколи не підвищить голос без потреби. І мені трохи лячно ― раптом помилюсь, але водночас спокійно ― несправедливості теж не буде.

— Зрозуміла, — киваю.

— І ще, — додає він, — не намагайся зробити все одразу ідеально. Це просто кава, а не запуск ракети. Всі, кого ти ту бачиш, так чи інакше помилялись, тим паче, поки вчились. І помиляються навіть зараз… хоча й рідко… 

Киваю. Хочеться вірити. Слова звучать втішно й підбадьорливо. Хоча все одно трохи хвилююсь після стількох років сидіння вдома і маючи лиш одну роботу ― бути мамою.

Мілана підсовує мені чашку: 

— Це наша фірмова. Безплатно, тільки для посвяти. Якщо витримаєш міцність — значить, виживеш і тут.

Я пробую. Гіркота розчиняється на язиці, відкриваючи легкий присмак шоколаду й диму. Хвилювання стихає. 

— Смачно. 

— Тоді ми тебе залишаємо, — хмикає Мілана і йде за стійку.

Я поступово вловлюю ритм: дзенькіт порцеляни, шурхіт фартухів, короткі команди, клацання каси. Підходжу до вікна, перевіряю столи, серветки, квіти у вазах — усе має виглядати охайно.

Сашко проходить повз, коротко окидає поглядом простір. 

— Добре, — каже. — У тебе око на деталі. Це цінується.

— Просто люблю, коли все на місці, — відповідаю.

— Гарна риса для адміністраторки. І рідкісна.

Його тепла усмішка змушує повірити в себе. А ну як я дійсно чудово справляюсь. І в мене виходить. І звички мої згодились. Навіть ті, що постійно дратували Вадима й були об’єктом постійної критики.

Під кінець зміни він кличе мене ближче до монітора біля стійки. 

— Дивись, ось тут — система бронювань. Замовлення з залу від бариста відмічаються тут. Тут — резерви, тут — звіти за день. Не складно, просто треба бути уважною.

Я нахиляюся трохи ближче, щоб роздивитись екран. Поки все на моніторі здається чимось незрозумілим, позбавлені сенсу стовпчики випадкових цифр і букв…

Але все одно посміхаюсь.

— Уважність — це моя суперсила.

Він піднімає брову: 

— Бачу. І, здається, не тільки вона.

Щоки заливає жар. Бо в його погляді якась лукава насмішка. Наче тінь таємниці, яку він намагається не висловити. І поки я не розумію про що він, але все одно ніяковію.