9.5

Я зітхаю, проводжу пальцем по краю склянки. 

— Просто… мені здалося, що я не сподобалась його дружині. Каріні. 

— Каріні? — ледь помітна усмішка. — Не переймайся. Їй ніхто не подобається. Такий у неї характер.

Він підсовує Адельці шматочок хліба, стежить, щоб не впав. 

— Але кав’ярня — Сашкова. Якщо робитимеш усе добре, це не матиме значення. 

— А якщо… — починаю, але він перебиває: 

— Якщо буде якийсь дискомфорт чи вона зачепить тебе — скажеш мені. Обов’язково.

Його голос тихий, але в ньому є та сама сила, що заспокоює. Наче нічого особливого й не сказав, а відчуття — ніби взяв під захист. Я киваю. Не тому, що хочу, — просто інакше не виходить. Слабо уявляю, щоб скаржилася на когось. Тим паче у звичних для жіночого колективу дрібних розбірках. Просто приємно знати, що хтось стоїть на твоєму боці, навіть якщо не плануєш ховатись за його спиною.

Аделька в цей момент підводить погляд і простягає йому долоньку, на якій блищить крапля сметани. 

— Тарас, дивись, сердечко! — каже гордо.

Він дивиться, і на обличчі нарешті з’являється справжня усмішка — коротка, але тепла. Навіть не уявляла, що зовсім чужий чоловік може так дивитися на мою дитину. В Адельки немає й краплі його крові, а він лагідніший, уважніший і тепліший до неї, ніж рідний батько.

Аделька позіхає. Тарілка спорожніла, як і склянка з молоком. За вікном уже розгорнувся пізній вечір. 

— Час купання й вечірньої казки, Зірочко, — кажу, — іди, поки вмийся. Я приберу зі столу, — допомагаю спуститися зі стільчика. 

— Я приберу, — раптово каже Тарас, дивиться просто в очі. — Ти ж готувала і накривала. Ділимо роботу чесно. 

— Не треба… — починаю, але він уже стоїть біля мийки, закочує рукави. 

— Іди, — каже коротко, не відводячи погляду. — Крихта засинає на ходу.

Я киваю. Дивлюся, як його плечі напружуються під тканиною футболки, як вода стікає по тарілках, ледь дзвенить скло. На мить ловлю себе на думці, що цей звук — заспокійливий, домашній, майже забутий.

У кімнаті Аделька вже напів спить. Її долонька ковзає мені по щоці, коли я поправляю ковдру. 

— Тарас… спить? — шепоче. 

— Спить, — усміхаюсь, — усі спимо. Завтра його побачиш.

Вона трохи невдоволено сопе крізь сон, але зрештою засинає. Книга з казками, яку я приготувала для читання, так і залишається лежати на столику. Намилилася моя мала сьогодні.

Поправляю світле пасмо на лобику, цілую. Переодягаюся в м’який халат, волосся розсипається по плечах. Тихо виходжу з кімнати, залишаючи двері прочиненими, і прямую до ванни.

Ми зіштовхуємося в дверях — буквально. Його плече торкається мого, і повітря між нами ніби спалахує. Тісно. Гаряче. Раптом усвідомлюю, як мало на мені одягу. Прохолодне повітря ковзає оголеним стегном, змушуючи шкіру тремтіти.

Тарас відступає на пів кроку, але не відводить погляду. 

— Перепрошую, — каже тихо. 

— Нічого, — відповідаю, та голос зривається, глухий, невпевнений.

Ми стоїмо так близько, що бачу, як у нього сіпається щелепа, як блимає в зіницях відблиск світла. Він дивиться на мене — наче на щось заборонене, але надто бажане, щоб просто відійти.

Його пальці ледь торкаються мого передпліччя — легкий дотик, майже невловний. Але шкіра спалахує, сироти табуном розбігаються тілом.
Усе в мені натягується, мов струна, — від одного руху, одного подиху.

І саме тоді він відводить руку. 

Карбує коротко: 

— На добраніч, Софіє. 

— Добраніч, — шепочу у відповідь.

Він іде до своєї кімнати. Двері зачиняються без звуку, та десь усередині цей звук усе одно лунає — глухо, болісно.

Я опускаю голову, волосся ховає палаючі щоки. І раптом помічаю біля дверей пакет зі сміттям. Крізь тонку плівку світиться клаптик паперу. Той самий.

Я завмираю. Кілька секунд дивлюся, як відблиск лампи грає на пластиковій поверхні. Неприємне, липке відчуття підіймається під ребра. Та все ж присідаю, розв’язую вузол і дістаю зім’ятий аркуш.

Розгортаю тремтячими пальцями — і видихаю.

Квитанція. Дійсно. Звичайна комуналка. Дата, сума, адреса. 

І — ім’я.

Тарас Ліндмар.

Зупиняюся на прізвищі. Ліндмар… Чула десь. Не можу згадати де. Не українське. Звучить ніби холодно, північно. Може, скандинавське? Може, просто збіг?

Сміюся тихо, сама з себе. Так, Софіє, це дійсно параноя. Ти огидна! Повертаю аркуш у пакет, зав’язую тугіше. Завтра вранці викину.

А зараз — просто тиша. І цей відбиток його дотику, що не хоче зникати зі шкіри.