9.4

Ставлю на стіл останню тарілку. Вона дзенькає об стільницю — надто голосно, як для вечора, що просякнутий тишею. Тарас опускає Адельку на стілець, підкочує рукави кофтинки, щоб не замастилась. Сідає з іншого краю столу. І врешті я теж опускаюся навпроти.

Підсуваю тарілку, пальці трохи тремтять. Даю донечці виделку, змушую себе не думати зайвого. Я ж нормальна, не якась схиблена, що у всьому бачить небезпеку. Так?

― Їж, Зірочко, картопельку, ― кажу тихо й дмухаю на паруючі шматочки.

Краєм ока бачу, як Тарас бере ложку. Від цього, чомусь, дихається легше.

Кухня наповнюється спокоєм. Лише дзенькіт посуду та приглушене сопіння Адельки, що зосереджено втикає виделку в картоплю. Я потроху заспокоююсь, намагаюся їсти, але звичка контролювати бере своє — краєм погляду все одно стежу, щоб донька не вдавилась, не перекинула склянку.

Тиша триває, доки він не порушує її.

— Як пройшов день? — несподівано лунає голос Тараса. — Співбесіда твоя?

Підіймаю очі. Те, що хтось цікавиться моїм життям звучить незвично. Дивно. І трохи примушує ніяковіти. Але зрештою, це ж рекомендація Тараса, а мій майбутній начальник його друг…

— Непогано, — відповідаю й одразу хапаюся за склянку з водою, щоб прикрити паузу. — Олександр… він дуже приємний. І кав’ярня гарна, світла. Всі посміхаються.

— Це вже непоганий знак, — хмикає він. — І що Сашко казав?

— Що я їм підходжу, і завтра мене чекають, — виривається тихий смішок. — Обіцяли нагодувати тістечками, щиро сподіваючись, що я не на дієті.

Тарас киває. Губи трохи тремтять, але усмішки так і не з’являється. Його погляд ковзає до Адельки. Та завмерла з виделкою в руці, не донісши картоплинку до рота.

— Їж, Крихто, тобі дієти не потрібні, — бурмоче. ― Ти така ж гарна, як і мама.

Всередині щось стискається — різко, боляче, ніби пружина.

Аделька заливається сміхом.

― Мама найкрасивіша! ― вигукує, затиснувши за щокою шматочок картоплі.

Ковтаю грудку в горлі. Соромно, хоча й без причини. Мимоволі згадую дружину Олександра — Каріну. Ось хто справді красива, як картинка з інстаграму…

— Що не так? — запитує Тарас. Погляд прямий, трохи занадто уважний.

— Нічого, — відповідаю швидко. — Просто хвилююся. Чи впораюся.

Він відсуває тарілку, спирається ліктями на стіл.

— Упораєшся, — каже спокійно. — Ти ж не з тих, хто здається. Але навіть якщо щось піде не так — нічого страшного.

— Як це — нічого? — питаю здивовано.

— Ну, — підводить брову, — люди ж не машини. Не мусиш усе робити правильно. Головне — рухатись. Шукати те, що твоє.

Його голос тихий, але в ньому є щось, що торкає. Не слова — інтонація. Спокій, який розливається по грудях теплом, поки я киваю, не знаходячи, що відповісти.

― Але це ще не все… тебе ж турбує щось іще, так? ― промовляє він після паузи, вдивляючись мені в очі.

Соромно. Про Каріну навіть згадувати безглуздо. Може, я просто щось надумала. Що їй до мене — звичайної працівниці. Та й мені що до неї. Моя мета проста — забезпечити себе й дитину, а не перейматись тим, хто і як на мене дивиться. І все ж... у грудях дряпає. Інтуїція? Може. Я їй не сподобалася — це факт.

— Дрібниця, ― кажу й злегка відмахуюся. ― Не варта уваги.

— Варта, — відповідає він упевнено. — Якщо ти через неї така.