9.3

Тягнуся до аркуша, двома пальцями беру за кутик — легкий, шурхотить, як крило метелика. І саме в цю мить хтось кладе мені руку на плече. 

Серце вибухає в грудях. Мимоволі виривається різкий, надривний скрик. Тіло наче підкидає вгору. Аделька ховає обличчя в моїх ногах, а я вже не бачу нічого — тільки чорну пляму перед очима й дзвін у вухах.

— Тихо, тихо... — крізь паніку проривається знайомий голос. — Це я.

Обертаюся різко. Тарас стоїть зовсім близько — тінь, запах диму й нічного повітря. Я закриваю рот долонею, намагаюся вдихнути, видихнути, але повітря виривається судомами. 

— Матінко рідна... — шепочу. — У мене серце ледь не розірвалось.

Він хмуриться, розгублено проводить долонею по моєму плечу. 

— Ти тремтиш. Я ж просто… доторкнувся. 

— Я не чула, як ти підійшов, — схлипую. Голос тонкий, як нитка, що ось-ось урветься.

Тарас нахиляється трохи ближче. Тепло його руки проходить крізь тканину піджака, заповзає під шкіру, розтікається вглиб. Тіло пам’ятає страх, але серце — спокій, який приходить лише біля нього. 

Він ще мить дивиться, тоді обережно стискає моє плече — не сильно, просто щоб я знову відчула землю під ногами. 

— Все добре, — каже спокійно, низько. Обережно, наче боїться злякати ще дужче, гладить по спині. — Уже все добре.

Мурашки розсипаються бризками. Скуті переляком м’язи поступово розслабляються. 

Видихаю. Повітря виривається з грудей уривчасто, як після бігу. Важкий клубок зривається всередині, і на мить хочеться спертися на нього, закритися в тому теплі, яке страшно, але солодко відчувати. Пальці ще тремтять, щоки палають соромом — від власної слабкості, від близькості, що здається надто живою.

Аделька визирає з-за моїх ніг, дивиться то на мене, то на нього. 

— Мам, — шепоче, — ти злякалася? Це ж Тарас.

Я киваю, посміхаючись криво. А вона зиркає на Тараса й простягає руки. 

— А я ні. Я тебе не боюсь. На ручки візьми! І маму теж. Щоб не боялася.

― О, Крихто, ти найсміливіша дівчинка на світі. Це точно, ― хрипко відповідає, легко підхоплюючи її на руки.

Вона сміється, обіймаючи його за шию. 

― Маму обіймай! ― командує.

Ніяковію. Ох, ця дитяча безпосередність. Намагаюсь не дивитись на Тараса. Закушую губу, шукаю слова, щоб віджартуватись, не примушуючи його до мене торкатись. Але він несподівано накриває мої плечі рукою й злегка притискає до себе. 

― Так, Крихто? ― питає, не дивлячись на мене, поки я заливаюся рум’янцем.

Завмираю, як зайченя під його теплим дотиком. Забороняю собі відчувати, але раптове тепло все одно пронизує. А з ним затишок і спокій. Як щось рідне й давно забуте.

Вона поважно киває. 

― Ми листа знайшли! ― морщить носика, перестрибуючи на іншу тему.

А я нарешті маю змогу без виправдань вивільнитись із його обіймів. Хоч до болю не хочеться.

— Це... було в дверях, — простягаю складений удвічі клаптик паперу. Голос іще тремтить. 

Він бере його, швидко пробігає очима. Брови насуплюються. 

— Комуналка, — кидає коротко, зминає аркуш у кулаці. — Відчини, га?

Мовчки дістаю ключ, відмикаю замок. Метал клацає голосно, аж занадто. Ми входимо до квартири. 

— Ну, Крихто, як твій день? ― відразу ж питає, занадто поспішно відводячи тему. Комуналка, зрештою, що там такого. Тільки... навіщо було м’яти?

— Ми гуляли, — захоплено розповідає Аделька, — і пані Марія дала мені лялечку! З косичками! 

— Ого, — Тарас хмикає, — ну то пощастило комусь сьогодні.

Я роздягаюся, ставлю взуття біля стіни. Знімаю з Адельки куртку, проводжу долонею по її волоссю. Вона сміється, а я бачу, як Тарас слухає — уважно, трохи втомлено, але з тією теплою ніжністю, яку не сплутаєш ні з чим. Відправляю їх мити руки у ванну. Сама мию на кухні. Вода ллється, шипить. Дзеркальна поверхня шафки ловить мій відбиток — розкуйовджене волосся, очі почервонілі. 

Накриваю на стіл, рухаюся машинально, але всередині сум’яття. Ще відлунює його дотик — грубий, теплий, занадто близький. Від нього десь під ребрами стискається, ніби болить. І ще — злість. На себе. За цей крик, за сльози, за те, що дозволяю собі лякатися навіть тіні.

І все ж... у голові не відпускає інше. Як швидко він зім’яв той аркуш. Як не дав мені подивитися. 

Комуналка. 

Чи справді? 

А може, просто моя параноя знову розкручується, як старий годинник. Але інтуїція... вона вже не раз мене рятувала.

Щоб не думати, методично розкладаю тарілки. Ставлю перед кожним склянку, кладу ложки. На стіл лягає м’яке світло лампи — тепле, домашнє, трохи розмите, як крізь димку. Запах тушкованих овочів змішується з ароматом свіжого хліба. Серце потроху заспокоюється, рухи стають автоматичними, ніби тіло саме знає, що робити, коли голова забита думками.

Коли двері тихо відчиняються, я не відразу підіймаю очей. Лише чую тихий сміх Адельки — дзвінкий, щирий, мов краплі води в літню спеку. Вона щось захоплено розповідає, Тарас буркоче у відповідь, та в голосі чується м’якість.

Підводжу погляд, коли вони вже на порозі. 

Тарас стоїть у проході, плечем упирається в одвірок, тримаючи доньку на руках. У світлі лампи його обличчя здається трохи втомленим, але погляд — уважний, проникливий. Аркуша в руках уже немає. Напевно, викинув.

А в мені щось сіпається — тихе, непевне бажання потім піти й пошукати той зім’ятий клаптик. Просто переконатися. Просто знати. 

Наші очі зустрічаються. І раптом повітря в кухні стає густим, як перед грозою. Хочеться відвести погляд — але не можу.