Стань моїм спокоєм

9.2

У кімнаті стає тихо. Пані Марія підтискає вуста. Бачу, як її пальці занадто міцно стискають вушко чашки. І душа падає в п’яти. Скільки разів я вже проходила через це. І ще не раз проходитиму — пояснюючи свій вибір, своє рішення, згораючи від сорому, від запитань. Іноді недоречних, особистих, гострих. І з тим… майже невагомим нальотом осуду: мовляв, що ти надумала? Сім’ю розвалила. Дитину без батька лишила. А може, гуляти захотілося? Вертіти дупою перед іншими чоловіками…

Ховаю очі. Морально готуюсь. І раптом розумію: якщо бодай щось із подібних слів прозвучить, бодай один коментар із нотами осуду — ми попрощаємось. Не хочу, щоб моя дитина це чула. Не хочу, щоб відчувала провину за матір. Не хочу, щоб подібне вкладалося в її голівку. Ніхто не жив у моїй шкурі — тож ніхто не має права оцінювати.

Але пані Марія мовчить. Розправляє плечі, киває. А потім переводить розмову на щось буденне, безпечне. Говорить про чай, про погоду, про те, що завтра може зайти її знайома з пирогом, уточнює, на котру годину мені приходити. А тоді раптом зупиняється, наче згадує, що й мені треба відпочити.

— Гаразд, досить тебе морочити, — усміхається. — Йди до своєї дівчинки. А мені ще треба встигнути до бібліотеки. У нас сьогодні збори книжкового клубу. Будемо обговорювати ту нову, що стільки галасу наробила… Може, чула? 

Знизую плечима. 

― Я теж ще не читала, ― примружується. ― Тільки збираюся взяти. Хочеш, потім тобі дам? 

— Дякую. Так, із радістю, ― киваю, хоч гадки не маю, про яку вона книгу. ― І дякую за все інше… — додаю раптом. — За все. І за пиріг, і за… 

— Та годі, — відмахується вона. — Я просто рада, що ви з Аделькою з’явилися. Мені тепер не так тихо. І Тарасу…

Вона виходить, і разом із нею зникає запах кориці й печеного яблука, залишаючи по собі спокій — трохи тісний, мов чужий светр, але приємний.

Я прибираю зі столу, споліскую чашки, готую одяг на завтра: біла блузка, темні джинси, чисті кросівки. Просте, зручне. Тільки б не виглядати недбало.

Коли чую тихе сопіння з кімнати, йду до Адельки. Вона вже прокинулася — розтріпана, з розчервонілими щічками, очі ще в півсні. 

— Привіт, моя крихітко, — шепочу, торкаючись її волосся. — Як ти тут без мене? 

Вона позіхає, обіймає мене за шию — і в грудях нарешті щось відтає. За ці обійми, за її спокійний сон, за мирні вечори я готова терпіти будь-що, долати будь-які труднощі. І байдуже, як мене при цьому бачать інші.

Тарас ще не повертається. Тільки пише повідомлення, що буде пізно. Навіщо — гадки не маю. Але те, що попереджає, — приємно. На душі стає тепло. Так, наче ми не просто випадкові сусіди чи ділові партнери. Поступово розумію, що наші стосунки давно вийшли за межі. І серце мимоволі тане.

Відтоді, як вийшла за Вадима, у мене не було друзів. Поступово він віддалив мене від усіх. Найкраща подруга Віка трималася довше за інших, але й з нею спілкування ставало дедалі рідкіснішим — здебільшого телефоном. 

Вадим її терпіти не міг. Казав, що вона вертихвістка і погано на мене впливає. Що пристойній дівчині у двадцять п’ять не личить гуляти, як у шістнадцять. Що треба вже давно бути заміжньою й народити дитину. 

Віка ж дітей не хотіла, а заміж — і поготів. І Вадима ненавиділа взаємно, вважаючи сексистом і самодуром. Віка, як виявилося мала рацію… Я зрозуміла це занадто пізно.

Ми з Аделькою вечеряємо самі. А потім виходимо прогулятися у двір. Повітря пахне мокрою травою й теплим асфальтом. Біля гойдалок ще бігають діти, десь лунає сміх. Аделька тримає мене за руку й розповідає своїми напівдитячими словами, як “пані Марія показувала лялечку з косичками”. І ще — як із паперу вирізала балерину та сукенки для неї, різні. А вона, Аделька, їх розмальовувала. 

Я слухаю, киваю, і щоразу, коли вона сміється, усі страхи стихають, мов на дні глибокої води.

Коли сонце сідає, повертаємось додому. У дворі вже темно, у вікнах будинку спалахують м’які квадрати світла. Наше ж вікно темне. Серце легенько стискається — Тараса ще немає. Я трохи хвилююся, попри те, що він писав, ніби повернеться пізно.

Підіймаюся сходами в тиші — дивній, густій, майже символічній. На кожному поверсі свої запахи: то прального порошку, то тушкованої картоплі, то свіжої фарби. А коли доходжу до нашого поверху, бачу в дверях аркуш. Білий, зігнутий кутик злегка ворушиться від протягу.

Я зупиняюся. Однією рукою притискаю Адельку до себе, другою торкаюся паперу. Хоч розумію головою — це, мабуть, звичайна рекламка чи квитанція, — та серце тривожно стискається.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше