Розділ 9

Майже лечу додому, ловлю себе на тому, що рахую кроки. У голові гуде одна думка: як там Аделька? Вона ж уперше лишилась без мене так надовго. З майже чужою жінкою. А раптом їй не сподобалось? Раптом вона плакала чи шукала мене?.. Завтра доведеться лишити ще на довше, і якщо вони не зійдуться, тоді що? Робота накриється, а разом із нею і моя надія забезпечити донці й собі достойне життя.

А робота ця мені й справді сподобалась, втрачати її не хотілося б. Сподобалось, як Олександр говорив — прямо, відкрито, без зверхності. З ним було легко. На рівних. Це дивно гріло і вселяло надію, що в колективі усі такі доброзичливі і привітні. А от його дружина… Нічого поганого вона не зробила, але від її прискіпливого погляду всередині залишився неприємний осад. Наче попередження.

За роздумами навіть не помічаю, як опиняюся нарешті біля дверей. Ключ тихо повертається в замку. Квартира зустрічає тишею, такою неприродною, що я завмираю. Серце падає нижче. Чи не сталося щось із донькою?

Обережно ступаю всередину. З кухні долинає легке клацання — наче хтось перекладає посуд. За мить у дверях з’являється пані Марія.

— О, ти вже, Сонечко? — її голос теплий, лагідний, і мене відпускає: так не усміхаються, коли трапилась біда. — Я якраз уклала Аделінку на денний сон. Вона таке золото… Давно не бачила, щоб дитина так слухняно засинала. Ми погуляли на майданчику, пообідали, погралися в ляльки, потім малювали. Я тільки й встигала олівці подавати.

Кліпаю, не одразу вірячи — моя Аделька справді золота, але із засинанням у нас вічні проблеми. Відводжу погляд убік, перевіряю: двері до зали зачинені, крізь скляні вставки видно — спить, жодного звуку. Лише тоді плечі трохи опускаються, напруга в пальцях розчиняється.

— Тобто все… добре? — перепитую майже пошепки, наче боюся злякати цю крихку рівновагу.

Коли чую підтвердження, зітхаю легше й дозволяю собі тихий смішок. 

— Якби ж вона завжди так засинала, а не тільки у вас…

— Та ну, діти ж різні бувають, але твоя — наче подарунок. Ні крику, ні сліз. Хоча знаєш, що кажуть? Найбільше вони капризують із тими, поруч з ким почуваються в безпеці. Кому довіряють. — ніжно торкається моєї руки. — А я людина нова, невивчена… то вона поки навіть не намагається межі промацати. Скоро розкриється.

— Ви хочете, щоб вона й вам капризувала, — жартую, з насолодою скидаючи туфлі-лодочки. Вони тиснуть, чужі. Це пані Марія принесла їх мені — доньчині. Побачила мене тоді всю в сльозах, бо єдині кросівки розклеїлися просто перед виходом з квартири.

— О, я тільки рада буду. Отже, заслужила її довіру.

Хитаю головою, ворушу затерплими пальцями на ногах.

— Ходім на кухню, розкажеш усе, — захоплює мене пані Марія. — Як тобі робота? Який начальник? Нормальний? Я тут пиріг принесла. Вчора пекла. А мені ж забагато самій… Будеш? Звісно будеш! Ти ж голодна, — перескакує з теми на тему. Садить за стіл, і вже за мить переді мною чашка чаю та блюдце з ароматним пухким яблучним пирогом. Навіть не встигаю заперечити.

— Їж, їж! — наполягає. — Ти така худенька, аж світишся. А сили потрібні. Ти ж мама. А мама — це найважча робота на землі.

Обережно відкушую шматочок — пиріг такий же чудовий на смак, як і на вигляд. Просто тане в роті, мов невагома хмаринка. На мить здається, що пальці тремтять: після всього, що сталося за день, цей простий смак виявився найспокійнішим.

— Ну як? — знову питає пані Марія, доливаючи чай. — Робота? Люди? Начальник?

— Наче добре, — трохи ніяковію. — Він… дав шанс. Завтра маю прийти ще.

— І правильно зробив, — киває вона. — По тобі ж видно, що ти дівчинка сумлінна, відповідальна, розумна. Добра…

Підіймаю здивовано очі. 

— Видно?

— Аякже. — відставляє горнятко, зітхає. — Тарас… він би аби кого не привів сюди. Не опікувався б. Ти його зачепила. І, може, це на краще. Йому було потрібно.

— Пані Маріє… — пробую заперечити.

Та вона продовжує, наче не чує. 

— Він був зовсім інший колись. А після смерті дідуся й бабусі… ні, ще раніше, після смерті Каті, мами, він замкнувся. А вона… бідолашка. Намучилася вона.

Мовчу. Її слова, спогади, важкі, повільно виринають. І мені трохи соромно, що ми наче пліткуємо. Та дізнатися бодай щось про Тараса вабить.

— Катя, його мама, втекла сюди від чоловіка, — продовжує пані Марія. — Кажуть, він її бив. Вона прийшла з Тарасиком на руках, ще й вагітна Дмитриком. Добре їм тут не жилося, але принаймні в безпеці. А потім хвороба… онкологія. І все. — Вона хитає головою, дивиться крізь мене. — Чоловік її з’явився тільки тоді, коли треба було дітей забрати. І забрав. Бо що ті старі, батьки Каті, могли зробити?

Я стискаю горнятко в руках. Серце наче тисне зсередини. 

— І Тарас…

— Він повернувся сюди тільки коли виповнилося вісімнадцять. Мабуть, несолодко йому жилося з батьком. Дмитрик лишився. А Тарас… він дуже любив дідуся й бабусю. Доглядав їх до смерті. Лише після того пішов на війну. Сказав: «Я нікому більше нічого не винен». Отак. Добре, що тепер у нього є ви з Аделькою, — тихо каже пані Марія. — Людині потрібна людина.

Спалахую, мало не обпікаюся чаєм. 

— Ми… не разом, — виривається надто швидко. — Я просто винаймаю в нього кімнату.

Пані Марія дивиться з лагідною усмішкою, але мовчить. Лише киває.

— У мене тут нікого немає, — намагаюся виправдатися. — А він… допомагає.

— І правильно робить, — зітхає вона. — Він завжди був таким. Добрим, хоч і мовчазним.

Я ковтаю повітря, ніби воду. Пані Марія дивиться уважно. 

— А батько Адельки? — питає обережно, майже пошепки.

Я блідну. В горлі пересихає. Опускаю очі в чашку. 

— Його… більше немає в нашому житті.