8.2

— Ви… Софія? — долинає низький, трохи хриплуватий голос. 

Я лише киваю. Тремтіння підіймається горлом, і я його похапцем ковтаю, роблю ще один крок. 

— Олександр, — простягає руку. 

Ловить мої тремтячі пальці. Тепло стискає міцною, широкою долонею, наче ми давно знайомі. І це несподівано дає трохи впевненості. 

— Дуже приємно, — кажу тихіше, ніж хотіла б. Але принаймні вже не тремчу.

— Прошу всередину, — відходить убік, та притримує для мене двері. 

Ступаю, і відразу обволікає аромат свіжомеленої кави, кориці й чогось ванільного. Під ногами рипить дерев’яна підлога, лампочки під стелею розливають тепле світло.

— Гарно тут у вас, — кажу майже пошепки, озираючись. 

На обличчі Олександра з'являється тепла, мрійлива посмішка.

— То дружина постаралася, — в голосі чути гордість, без жодної пихи. — У неї талант. Усе це — її руки, її око. Я тільки допомагав носити дошки та фарбу.

Я посміхаюсь. Так щиро сказано, що в грудях стає трохи тепліше.

Він проводить мене через залу до задньої кімнати. Там тихіше — наче невеликий кабінет, із вікном на двір і столом біля стіни. На полицях кілька книг і записників, поруч глиняна чашка з олівцями. 

Хоч мені трохи лячно, але водночас цікаво й інтригуюче. Такого хвилювання я давно не відчувала. Схоже на відчуття перед довгою поїздкою: з однієї сторони переймаєшся, чи все пройде гладко, а з другої ― вже фантазуєш, як чудово буде на відпочинку.

Олександр жестом запрошує сідати. Сам вмощується навпроти, трохи відкинувшись на спинку стільця, але погляд уважний, прямий. 

— Ну що ж, поговорімо, — каже доброзичливо. — Ти ж не проти, якщо відразу до справи? ― якось легко й плавно переходить на “ти”.

Нервово переплітаю пальці.

— Звісно, — намагаюся тримати голос рівним.

— Розкажи, будь ласка, про свій досвід. Чим займалася до… — він злегка знизує плечима, не договорює. Мабуть, «до декрету». 

І я починаю говорити: про університет, про те, що під час навчання трохи працювала в школі. Про те, що бралася писати на замовлення реферати й курсові — бо в студентські роки завжди потрібна була копійка. Голос часом тремтить, але я не прикрашаю. Не додаю собі заслуг. Просто чесно розповідаю.

— У школі, кажеш? — Сашко лукаво примружується. — Ну, тоді решта роботи тобі точно по плечу. Бо якщо з учнями впоралась — з дорослими й поготів. Як згадаю, яким в дитинстві був шибайголовою… Учителі тільки за голову брались. Казали, нічого путнього з мене не виросте…

Я здивовано кліпаю, а тоді всміхаюся. І напруга трохи відступає.

― Насправді з дітками легко… Вони щирі… ― аж надто червонію.

— Розумію, — киває він, уже серйозніше. — Це добре. У нашій справі важлива не тільки майстерність, а й чесність. Я люблю знати, на кого можу покластись.

Я ковтаю клубок у горлі. Мені хочеться виправдатися — мовляв, давно не працювала, можу розгубитися. Але стримуюсь. Бо знаю: виправдання зараз зроблять тільки гірше.

Але раптом двері відчиняються. Я трохи знервовано озираюсь, і бачу красиву молоду жінку. Вона може на пару років старша за мене, струнка, у світлій сукні, зібране на маківці довге темне волосся блищить, мов шовк. Її колючий погляд одразу пробігається по мені. Наче вивчає... 

— Кара, привіт! ― підіймається Олександр. Підходить до неї, обіймає й цілує в щоку. ― Знайомся, це Софія. Та, пор яку Тарік розповідав… Софія, це моя дружина, Каріна… 

― Дуже приємно, ― намагаюсь якомога доброзичливіше привітатись.

Вона киває мені коротко, усмішка ввічлива, але не більше. Я мимоволі торкаюся рукава своєї простої сорочки, відчуваю, як джинси тягнуться на колінах — і ця контрастність між нами раптом пече.

— Любий, я на хвилинку, — Каріна переводить погляд на чоловіка, наче мене вже немає в кімнаті. — Ти перевірив рахунок від постачальника? І треба вирішити з новим постачанням десертів, бо ті торти не беруться так добре, як ми думали.

— Перевірю після обіду, — відгукується Сашко, киваючи.

— Гаразд, — вона ще раз швидко оглядає мене — так, наче робить позначку в голові, — і додає: — Успіхів вам.

Виходить легко й впевнено, навіть двері зачиняє тихо, але я відчуваю її прискіпливий погляд на собі.

Сашко знову повертається до мене, ніби нічого й не сталося. Продовжує співбесіду далі.

— Чому хочете саме сюди? — питає після паузи. ― Звісно, якщо відкинути рекомендацію Тараса…

Я замислююсь. Щоки наливаються теплом. 

— Бо… мені здається, це місце живе. Тут тепло. І я хочу бути частиною цього, а не знову розчинятися вдома. Я люблю працювати. Люблю бути потрібною.

Олександр мовчить кілька секунд, уважно роздивляється мене. Усмішка на вустах лишається, але погляд стає серйозним. 

— Добра відповідь, — каже зрештою. — Тоді так. Спробуємо. Я не обіцяю золотих гір, але робота в нас справжня. І віддачі я чекатиму серйозної. Без будь-яких потурань. Підходить?

— Так, — виходить майже видихом.

— Гаразд. Тоді почнемо з малого. Завтра прийдеш, познайомиш з командою, подивишся, як у нас усе влаштовано. Домовились?

Я киваю, притискаючи долоні до колін, аби приховати тремтіння.

Підводиться, накульгуючи трохи сильніше, ніж при першій зустрічі, і простягає руку: 

— Тоді чекаю завтра.

Він на мить замовкає, а тоді лукаво примружується:

— І сподіваюсь, ти не на дієті. У нас новачків заведено загодовувати тістечками.