Розділ 8

Я поспішаю. Ноги трусяться так, що здається — ось-ось заплутаюсь у власному кроці. У грудях — гармидер, серце вистукує якийсь дикий марш, аж подих збивається. Смішно. Наче йду не на співбесіду в кав’ярню, а на екзамен, від якого залежить усе моє життя.

Вперше за всі ці роки залишила Адельку. Хоч ненадовго. Хоч зовсім поруч. Та я хвилююсь. 

Пані Марія… вона мені відразу припала до душі. Спокійна, врівноважена, як справжня бабуся з тих казок, що їх я колись читала донечці. М’який голос, лагідні очі. Вона легко відволікла мою Зірочку — показала дерев’яну скриньку з ґудзиками, розповіла, що кожен має свою «таємницю». Аделька захоплено перебирала їх, зовсім забувши, що я збираюся кудись іти. Не було ні сліз, ні вчеплених у мене пальців, ні того розпачливого «мам, не йди». 

Наче полегшення. І водночас — пустка.

Тарас ще раніше буркнув: «Удачі», — і поспішив ледь не на світанку у своїх загадкових справах. Докладно пояснив, як дістатися до кав’ярні, ще й повторив двічі, щоб точно не заблукала. Сказав, що Сашко мене зустріне, і нема чого переживати. 

А я все одно переживаю.

Тепер без нього поруч відчуваю себе… м-м-м… беззахисною. Звісно, я не мала дитина, щоб він водив мене за руку. В нього є своє життя. Та й хто я йому, зрештою? Але думка, що поряд його немає, чомусь робить кроки ще важчими.

Дихаю глибше. Повітря липке від запаху кавунів і персиків на розкладках, у повітрі пил, пронизаний сонцем. Тепло, навіть не віриться, що осінь. Тротуаром гуркоче дитячий візочок, дитина тихо пхинькає, вимагаючи морозиво. Чути тихий сміх з літнього майданчика кафе. 

Я йду повільніше, ловлю кожну деталь, щоб хоч трохи заспокоїтись. Але думки рояться. Що я скажу? Як виглядатиму? Чи не побачать у мені розгублену, замучену матір, яка забула, хто вона, розчинившись в побуті й дитині?

Серце калатає, піт стікає між лопатками. В голові одна й та сама фраза: «Я впораюсь. Я впораюсь». Я ж не тільки мама. Я — освічена людина, спеціаліст, я ― це я. І сьогодні я повинна зробити цей перший крок, хай навіть дрібний і тремтячий.

Кав’ярню знайти виявилось й справді легко. Тарас не перебільшив — п’ятнадцять хвилин пішки, і я вже бачу великі вікна, що виблискують на сонці. Крізь них вгадується щось затишне, тепле.

Я зупиняюся на кілька секунд. У середині — світло і спокійно, маже безлюдно в таку пору. Столики під самими вікнами, високі стільці, де можна розташуватись сам на сам із горнятком кави й світом за склом. Далі в залі — маленькі куточки, ніби створені для таємних розмов і побачень. Плетені меблі, м’які крісла, лампочки в стилі лофт під стелею — вони виглядають, наче підвішені золоті краплі.

Тут сучасність переплітається з чимось, що нагадує старовину. Може, це дерев’яні балки, які лишилися необробленими, а може — запах, який вчувається крізь відчинені двері: легкий, не лише кавовий, а ще якийсь домашній, трохи медовий, трохи пряний. Як в оселі, куди давно хотілося повернутися. 

Я ловлю себе на тому, що мені хочеться тут лишитись. Просто сісти в одне з тих крісел, вдихнути на повні груди й нічого більше не робити.

Але ноги несуть далі, до дверей. І саме тоді на порозі з’являється чоловік. Широкоплечий, бородатий, високий і такий міцний, що перше, що спадає на думку, — «ведмідь». Але усмішка в нього м’яка, трохи лукава, з ямочками на щоках. Виглядає десь до сорока, трохи старший за Тараса. Накульгує — легко, майже непомітно, та все одно це впадає в очі. І я чомусь одразу впевнена: це Сашко. Не можу пояснити чому — ця впевненість приходить сама собою.

І все ж серце здригається. Пальці холонуть, я затинаюсь на пів кроку, наче мене щось спинило невидиме. Попри доброзичливість у погляді не заспокоюсь. Навпаки — тривожусь ще більше. Бо, мабуть, він таки чогось очікує від мене. І чи зійдусь я з цими очікуваннями. Чи впораюсь з тими задачами, які покладе на мене, довіривши справу свого життя. 

— Ви… Софія? — долинає низький, трохи хриплуватий голос. 

Я лише киваю. Тремтіння підіймається горлом, і я його похапцем ковтаю, роблю ще один крок. 

— Олександр, — простягає руку. 

Ловить мої тремтячі пальці. Тепло стискає міцною, широкою долонею, наче ми давно знайомі. І це несподівано дає трохи впевненості. 

— Дуже приємно, — кажу тихіше, ніж хотіла б. Але принаймні вже не тремчу.

— Прошу всередину, — відходить убік, та притримує для мене двері. 

Ступаю, і відразу обволікає аромат свіжомеленої кави, кориці й чогось ванільного. Під ногами рипить дерев’яна підлога, лампочки під стелею розливають тепле світло.

— Гарно тут у вас, — кажу майже пошепки, озираючись. 

На обличчі Олександра з'являється тепла, мрійлива посмішка.

— То дружина постаралася, — в голосі чути гордість, без жодної пихи. — У неї талант. Усе це — її руки, її око. Я тільки допомагав носити дошки та фарбу.

Я посміхаюсь. Так щиро сказано, що в грудях стає трохи тепліше.

Він проводить мене через залу до задньої кімнати. Там тихіше — наче невеликий кабінет, із вікном на двір і столом біля стіни. На полицях кілька книг і записників, поруч глиняна чашка з олівцями. 

Хоч мені трохи лячно, але водночас цікаво й інтригуюче. Такого хвилювання я давно не відчувала. Схоже на відчуття перед довгою поїздкою: з однієї сторони переймаєшся, чи все пройде гладко, а з другої ― вже фантазуєш, як чудово буде на відпочинку.

Олександр жестом запрошує сідати. Сам вмощується навпроти, трохи відкинувшись на спинку стільця, але погляд уважний, прямий. 

— Ну що ж, поговорімо, — каже доброзичливо. — Ти ж не проти, якщо відразу до справи? ― якось легко й плавно переходить на “ти”.

Нервово переплітаю пальці.

— Звісно, — намагаюся тримати голос рівним.

— Розкажи, будь ласка, про свій досвід. Чим займалася до… — він злегка знизує плечима, не договорює. Мабуть, «до декрету». 

І я починаю говорити: про університет, про те, що під час навчання трохи працювала в школі. Про те, що бралася писати на замовлення реферати й курсові — бо в студентські роки завжди потрібна була копійка. Голос часом тремтить, але я не прикрашаю. Не додаю собі заслуг. Просто чесно розповідаю.