7.4

— Мій побратим відкрив кав’ярню. Йому потрібна адміністраторка. 

Я вдихаю так, що в груди розпирає давкий клубок повітря. 

— Я?.. Ні, Тарасе, я не зможу… Я ж зовсім… Я ніколи… 

— Зможеш, — перебиває, навіть не змінивши тону. Його слова звучать як констатація факту, а не втішання. — Хто впорався з отим, з чим ти впоралась, упорається й з кавою.

Я сміюся тихо, нервово. Ніколи про себе так не думала. Не вважала вчинок сильним чи героїчним. Завжди здавалося — мені замало духу, сміливості, бракує знань та вмінь. Але дійсно — ось я тут, у чужому місті, в чужій квартирі. Сама. Без Вадима. 

— Це звучить… ну, занадто, — все ще трохи ніяковію. Кусаю нервово губу.

Він хитає головою. Вперше за розмову дивиться прямо в очі. Довго не відводить погляд. Сіра райдужка здається срібною. Потилицю починає поколювати тонкими голочками. 

— Не впевнена, що впораюсь… 

— Не спробуєш — не дізнаєшся, — знизує плечима. — Треба ж з чогось починати…

Я облизую пересохлі губи. Він мовчить, але його очі… ті самі важкі й прямі, пронизують до самих кісток. І я раптом усвідомлюю: він не приймає відмов.

Серце калатає, ледь чую власний голос: 

— Добре. Я… я… спробую.

Й одразу ж картаю себе за цю фразу. Бо не впевнена чи це саме долання страху, чи це знову те ж саме підкорення авторитету, невміння казати “ні”, прогинання під чужою волею. 

Його обличчя не змінюється. Лише в куточках рота щось ледь сіпається. 

— Починаєш завтра. Я вже домовився.

Я кліпаю. 

— Ти… вже був упевнений, що я погоджусь?

В голові починає паморочитись. Флешбеки. Не спогади ― тілесні відчуття: тремор, тремтіння голосу й колючі мурашки. Все настільки схоже не попереднє життя… Але Тарас… він добрий, правда ж добрий… 

— Так, — коротко. Наче це очевидно.

Серце зривається з ритму. Лячно від того, як він мене бачить. Наче наперед знає всі мої кроки. Наче не лишає вибору.

Але жах відступає, краєм ока ловлю позіхання — протяжне, з ноткою втоми. Й відразу перемикаюсь. Аделька тре кулачками оченята, щічки рожеві, погляд розфокусований. Треба в першу чергу про неї потурбуватись, а тоді вже пірнати у світ своїх страхів і параної.

— Час обіднього сну, Зірочко, — кажу м’яко.

Відчуваю погляд Тараса, але не обертаюсь. Розмова наша не закінчена, й останнє слово не за мною, кордони порушені, а я капітулювала. Але… може не все так погано?

— Не-е хочу! — вона супиться, хитро відвертає голову. Хапає чергову сливочку, намагається розділити її маленькими пальчиками, щоб вийняти кісточку. 

Допомагаю їй. Дивлюсь, як мляво жує солодку м’якіть.  

— Ти ледь сидиш, рідна… 

― Ні! Ні! Я голодна!

Знаю, що поїла вдосталь. Це лише привід.

― Хочеш, я ляжу з тобою? Трішки, поки заснеш, — використовую безвідмовний аргумент.

Підводить голівку. Супиться. 

— М-м… добре, — зітхає, наче капітулює, і тулиться до мене.

Беру на руки, вона одразу вмощується, як завжди — обіймає за шию, видихає тепло мені в ключицю. Ми йдемо спочатку в ванну, щоб вимити липкі пальчики, після цього в кімнату. 

Чесно, й сама на межі сил почуваюсь. А може знову температура підіймається. Треба ліки випити ― думаю мляво. 

Я вкладаю доньку на диван, сідаю поруч, прибираю пасмо зі щоки. Її маленькі пальчики хапають мою руку й не відпускають. Стискає міцно, аж дивно, скільки сили в цих дрібних рученятах.

— Мам… ми тут надовго? — бурмоче в напівсні. 

— Побачимо, Зірочко, — шепочу, цілуючи в теплу скроню.

Думки скачуть, як розбурхані коні. Робота. Нове житло. Впевненість Тараса, що мене лякає й водночас дає опору. Чи не роблю помилку, покладаючись на нього? Чи не опинюсь знову під владою ще одного тирана?

Серце калатає. Я нервую, вже сама собі видумую примари. Це лише втома. Це не Вадим. Мені нема чого боятись.

А ось «завтра»… оце справжня загадка. Я стільки часу не просто без професії — без себе. Вадим змусив кинути роботу, як тільки завагітніла. І ось понад чотири роки моє коло спілкування — це Аделька і кілька матусь на дитячих майданчиках.

Що вдягнути? Як поводитись? Яка я тепер у чужих очах? Страшно до нестями. І все ж… щось ворушиться в замерзлій душі. Наче промінчик цікавості прокидається ― я ж не тільки мама й дружина, я жінка, я спеціаліст, я маю освіту і вмію її застосовувати... То може все буде чудово. І весело. А ще цікаво, натхненно. Будуть нові знайомства, наві навички, нове життя. Хіба не цього я хотіла?

Й наче густе болото, в якому я тонула роками, раптом стає не таким цупким.

💛 Любі, хочу подякувати кожному з вас за підтримку — за ваші вподобайки, коментарі та теплі слова. Це неймовірно цінно для мене🙏 Я неймовірно рада, що книга знайшла відгук у ваших серцях💛 

Тому якщо вам подобається історія, але ви ще не натиснули на «вподобайку» — зробіть це, будь ласка 🌸 Це секунда для вас, але величезна підтримка для авторки.

Ви — моє джерело натхнення! 💫

З любов’ю ― ваша Ванілька🌸