7.3

Тарас обережно ставить Адельку на підлогу, вона, як кошеня, відразу крутиться під ногами, чіпляється за його долоню. 

— Ми з мамою вирішили обід тобі приготувати. Будеш їсти? — запитує з надією, дивлячись на нього знизу вгору.

— Буду, — кидає коротко.

Я краєм ока стежу за ними, а руки самі знімають кришку з каструлі. Гаряча пара б’є в обличчя, осідає на віях. Борщ уже готовий, залишилось лише посипати свіжою зеленню, а я не можу змусити себе зробити наступний рух.

— Софіє, — його голос звучить несподівано близько. Я здригаюсь і ледь не випускаю кришку. Він стоїть поруч, плечем торкається мого. — Ти вже вирішила?

Проковтую клубок у горлі. Тримаюся за ручку кришки, як за рятівний круг.

— Я… — починаю і спотикаюся на першому ж слові. Вдихаю і вдихаю знову. У повітрі змішався запах лаврового листа, обсмаженого м’яса і його куртки, просоченої осіннім вітром. — Я… так… я довго думала. Про твою пропозицію.

Він мовчить. Просто дивиться. Його очі темні, уважні, наче вміють чекати стільки, скільки треба.

— І? 

Стискаю пальці так, що кісточки біліють. Нахлюпує відчуття, що зараз вирішується щось більше, ніж просто дах над головою. Це мій страх, моя свобода, моє виживання. І донька. Її безпека. Її майбутнє.

— Я… погоджуюсь, — виривається з мене майже пошепки. ― І дуже тобі вдячна…

Хочеться відвести очі, але погляд наче приковує його обличчя.

Він нічого не каже. Просто киває. Вираз не змінюється — той самий стриманий, майже суворий. Та щось у плечах ніби розслабляється. Він нахиляється, підбирає морквяні шматочки й кладе назад на дошку. 

— Я піду перевдягнусь, і будемо сідати до столу…

Киваю. Поки Аделька миє руки, а Тарас переодягається в домашній одяг, наливаю в глибокі тарілки борщ, розставляю на столі. Пар клубочиться, підіймається до самої стелі, і відразу стає затишно й звично. Наче звичайний обід звичайної сім'ї. 

Це відчуття поселяється в серці, хоч його й проганяю. Десь глибоко засідає провина ― це не мій чоловік, а ми не його сім’я. Все не навсправжки. І я заміжня. Але дивну тягу до Тараса все одно побороти не можу. Як не намагаюсь.

Ще встигаю нарізати й викласти хліб та дістати сметану, як усі знову повертаються на кухню.

За кілька хвилин тиша наповнюється звуком ложок, що дзенькають об тарілки. У Тараса чудовий апетит, видно, що йому смакує. Коли бачу, що пів тарілки одним махом не стає, щось відпускає. Виявляється я страшенно переймалась, чи сподобається. Адельці я допомагаю їсти. Вона звісно намагається сама. Але половина борщу на скатертині, і я не впевнена, що щось потрапило до рота. 

А мені від нервів в горло шматок не лізе.  Вирішую не тягнути кота за хвоста.

Тихо відкашлююсь, кладу ложку. 

— Тарасе… — голос зривається, я приглушую його ковтком води. — Я думала сьогодні ще про роботу й садок для Адельки.

Він підводить очі. Повільно, мовчки. Його погляд важкий, наче прожектор.

— Державний — не варіант, — додаю тихіше. — Він нас там швидко знайде. А приватний… Тут є приватні садки? Ти знаєш якісь?

Я ковзаю пальцями по скатертині, наче можу в ній знайти якусь відповідь.
Поки мовчу про те, що в мене грошей як кіт наплакав. На крайній випадок, є кредитка. Але я поки не хочу нею користуватись. 

Тарас ставить ложку, відсуває тарілку, витирає губи серветкою. 

— У мене є краща ідея.

Я кліпаю, не розуміючи. 

— Яка?

— В сусідньому під’їзді живе пані Марія, — нарешті бурмоче. — Вона самотня. Колись працювала вчителькою. Добра жінка. Мамі часто зі мною і братом допомагала, коли ми малі були.

Аделька зиркає на нього й одразу встряє: 

— Це вона дала мені каченя з книжки! І підставочку в ванну! — гордо вигукує, наче відкрила секрет.

Я прикушую губу: справді, деякі речі, які в нас з’явилися, я прийняла як даність. Навіть не питала, звідки. Подумала, що були тут, у квартирі. Хоча звідки, якщо вона занедбана, а в Тараса ні дружини, ні дітей нема…

“Нема?”, ― раптом звучить в голові питання. ― А звідки ти знаєш? Може є…

Щось надто болюче й соромне сіпається в грудях. Що як борщем я годую чужого чоловіка, що як чужий тато возиться з моєю донькою. Що як я якоюсь мірою захоплююсь і трохи фантазую про чужого коханого…

— Я вже з нею говорив, — продовжує Тарас. — Вона б із радістю доглядала Крихту. Діти її за кордоном, онуки теж. Їй бракує товариства.

Я тягну пальцями край скатертини, стискаю тканину. 

— Це, мабуть, дорого… Я не знаю, чи зможу оплачувати. Роботи в мене ще нема. І хто знає, яку знайду.

Він трохи примружує очі. 

— Яка в тебе освіта?

Я знімаю пасмо волосся з обличчя, відчуваю, як щоки червоніють. 

— Філологія. Українська мова й література. Я ще трохи викладала, коли навчалась…

— Підійде, — бурмоче.

Я зиркаю на нього, не розуміючи. 

— До чого?

Він відставляє порожню тарілку, підсовує Адельці кілька митих домашніх сливок. Мабуть, від тієї самої пані Марії. І тільки тоді відповідає: