7.2

Ховаю телефон у кишеню, цілую доньку в маківку і йду на кухню. Обдивляюся шафки, холодильник. Викладаю на стіл продукти: кілька морквин, цибулина, м’ясо, що парує холодом. Беру ніж. Лезо дзвенить об дошку — тук, тук, тук — я наче вдома, в безпеці, відчуваю незвичний затишок, якусь дивну “правильність”, “нормальність”. 

Я справді люблю готувати. Це заняття заспокоює, умиротворює, впорядковує тривожні думки. Люблю дивитись, як із різних продуктів утворюється щось смачне й ароматне. Люблю спостерігати, як з апетитом поглинають усе, що я наготувала. Люблю радувати людей через їжу, через турботу. Це мій спосіб показати любов. 

Вадиму я теж виготовляла шедеври, шукала рецепти. Намагалась, щоб усе було свіже, щоб страви не повторювалися. Він сміявся, що вдома в нас ресторан, і тепер узагалі нема чого ходити по закладах, бо його дружина заткне за пояс будь-якого шеф-кухаря.

Серце сіпається від спогадів. Відганяю їх, зосереджуюсь на готовці. Морква сиплеться яскравими кружальцями, ніби сонце нарізалося шматочками й розсипалося по дереву. Цибуля розбризкує гострий запах, очі мимоволі зволожуються. Я зітхаю й навіть із якоюсь насолодою сприймаю ці солоні струмочки — бо плачу від цибулі, а не від жорстокості, принижень, образ і страху. Так плакати навіть приємно.

Аделька, почувши цей ритм, прибігає з кімнати й захоплено вигукує: 

— Мам, дай я! Я теж хочу різати!

Вона з самого малечку любила бути зі мною на кухні. З якоюсь дивовижною уважністю спостерігала за всім, що роблю, навіть коли була немовлям. Вона вже тягне свої маленькі долоньки до ножа. Я поспіхом ховаю лезо за спину й сміюся крізь тривогу: 

— Тобі ще зарано, Зірочко. Підрости ще трохи, й будемо готувати разом. А зараз — давай мені моркву з миски.

Вона хмикає, насуплює брови, але слухняно приносить морквину й кладе на стіл. 

― Але ж я вже підросла! Ти казала! ― ображено морщить носа.

Я дійсно казала, коли міряла на неї зимову курточку, а та виявилась мала. Тепер доводиться відповідати за свої слова. 

― Підросла. Але треба ще трохи. 

― Скільки? ― настирно вимагає. 

― Ось стільки, ― відміряю долонею від підлоги.

Світлі брівки супляться. Вона замислено починає збирати на дошці вежу з морквяних кружалець. 

― Коли до школи піду? ― питає зосереджено.

Киваю. На плиті вже шкварчить сковорідка, у повітрі розтікається запах підсмаженої цибулі — теплий, домашній, такий, що зразу пригадується у мами на кухні. Я перемішую дерев’яною ложкою, і від жару щоки червоніють.

— Мам, вежа впала, — скрушно повідомляє Аделька, а потім додає вже веселим тоном: — Але я зроблю нову, ще вищу!

Я усміхаюсь і думаю, що, може, й мені теж треба так — зводити з уламків щось нове. Хоч хитке, хоч крихке, але своє.

А для початку треба подумати про садок для Аделіни. Серце стискається. Бо я знаю: державний садок — то не варіант. Там одразу “засвітимося”. Він знайде. Знайде і мене, і її. Приватний… треба шукати приватний. Але скільки це коштує? Точно недешево. Отже, потрібна робота… А роботу я знайду тільки тоді, коли Аделінка буде в садочку… якесь замкнене коло. І як з нього вибратись.

Додаю спеції. На кухні пахне перцем, лавровим листом, обсмаженим м’ясом. Може, трохи затримати цю мить, удати, що світ за вікном не існує. Що немає страху, боргів і небезпеки. Є лише я, моя донька, і борщ, що от-от закипить.

Аделька стоїть колінками на табуреті, бавиться морквяними кружальцями, складає їх у рядок, ніби робить доріжку.

Я вже тягнусь вимикати вогонь, коли чую, як клацають вхідні двері. Звук такий знайомий і лячний, що ложка ледь не випадає з рук. Дихаю глибоко, переконую себе, це не Вадим. Не він. І ніхто на мене кричати не буде. Не буде дорікати, бити посуд, погрожувати, дихати запахом пива і вимагати близькості.

Аделька, мов пружинка, зіскакує з табурета й стрімголов біжить у коридор. 

— Тара-а-ас! — дзвенить її голос.

І чую у відповідь — низьке, трохи хрипле: 

— Привіт, Крихто.

І вже за мить він заходить у кухню з нею на руках. Вона світиться від щастя, вмостившись у нього на плечі.

— Смачно пахне, — кидає, втягуючи повітря.

Я червонію від цих слів, відчуваючи, як палають щоки. Поспіхом витираю руки об рушник. Серце б’ється так, наче вирішило вискочити з грудей. Бо знаю: мушу сказати йому про своє рішення.