Розділ 7

Софія

Аделька сьорбає молоко із чашки й уважно дивиться на мене, наче ловить кожну дію. Я відрізаю їй шматочок омлету, обдуваю й кладу на маленьку тарілочку. Вона тицяє незграбно виделкою, сміється, коли жовток розмазується по тарілці. Та в якусь мить на її маленьке невинне личко наче набігає тінь.

— Мам, ― підіймає на мене свої величезні оченята. ― А Тарас… він не кричатиме, як тато? — питає зненацька, так серйозно, що я ледь не давлюсь кавою. 

— Не думаю, Сонечко, — хитаю головою. — Він… допомагає нам.

― Він добрий? ― дивиться на мене з такою надією, наче я справді знаю відповідь. Вона хоче її почути, хоче зрозуміти, знайти знову опору в простих істинах, де чорне, а де біле, де зло, а де добро. Як у казках. Тільки життя це не казка. І в ньому немає нічого однозначного.

― Я сподіваюсь на це… ― обережно долонею поправляю її густий чубчик, відкидаючи з очей ― треба цими днями підстригти… 

Аделька супить маленькі брівки, обдумує мої слова. Надто довго обдумує, і серце моє щемить. Бо діти не мають в такому віці розв'язувати такі питання. Але зрештою знову береться до їжі. А я трохи переводжу подих. Апетит у неї завжди був відмінний, це те, за що я ніколи не переймалась. І ось зараз тарілка швидко порожніє, як і чашка з молоком. 

Я прибираю тарілки, зношу їх у мийку. Й за кілька секунд мої руки у густій піні, що пахне лимоном. З силою тру сковорідку, хоч вона майже чиста, перемиваю усі тарілки й чашки. Мені треба зайняти руки, інакше думки рознесуть на друзки. Бо питання Аделіни звучить в моїй голові луною. Якби ж я знала, чи Тарас добрий. Якби ж розуміла, до чого все йде. Важко довірити, важко знову віддати владу над собою чоловіку. Надто, коли поруч дитина. Набагато безпечніше сподіватись тільки на себе. 

Тому, як тільки на кухні прибрано, а Аделька на кілька хвилин зайнята мультиком, відкриваю на телефоні сайти з вакансіями. 

В горлі стає важко. Оголошення миготять одне за одним: «повний робочий день з 9 до 19», «робота позмінно», «вихідні за графіком». Скрізь — графіки, які для мене означають неможливість вчасно забрати Адельку із садка, плаваючі вихідні, тобто в суботу й неділю я буду теж на роботі. Або сухі рядки про зарплату, яка настільки мізерна при звичайному графіку роботи, що нам просто не буде на що жити.

Я клацаю далі, до квартир. Ціни ріжуть по очах. Все, що більш-менш прийнятне, коштує так, що й мріяти годі. Дешевші — страшні: облуплені стіни, іржаві ванни, лінолеум із дірками. Я бачу їх і вже знаю — там дитині не буде місця. Там холод, там вогкість, там небезпечно.

Мене пече сором. Губи сухі, наче я випила літр солі. Я розумію, що виходу в мене немає. Якщо хочу дах над головою й їжу на столі — мушу погодитися на Тарасову пропозицію. Але поки що відштовхую цю думку. Відкладаю на потім. Наче якщо не скажу вголос — воно не існує.

Я зводжуся, ще раз зиркаю на доньку: вона сидить на дивані, дивиться мультик й тихо наспівує під ніс про бульку. У мене боляче стискає під ребрами — від ніжності й від страху водночас.

Я вдихаю глибше й вирішую: поки Тарас зайнятий своїми справами, треба взятися за обід. Може так йому віддячу за те, що піклувався про нас. Дав прихисток, приглянув, коли хворіли. Можна приготувати щось просте, звичне — суп, картоплю з м’ясом. Нехай кухня наповниться запахом їжі. Це єдине, що я можу йому дати на заміну його доброті. І тоді скажу про своє рішення. 

Ховаю телефон у кишеню, цілую доньку в маківку і йду на кухню. Обдивляюся шафки, холодильник. Викладаю на стіл продукти: кілька морквин, цибулина, м’ясо, що парує холодом. Беру ніж. Лезо дзвенить об дошку — тук, тук, тук — я наче вдома, в безпеці, відчуваю незвичний затишок, якусь дивну “правильність”, “нормальність”. 

Я справді люблю готувати. Це заняття заспокоює, умиротворює, впорядковує тривожні думки. Люблю дивитись, як із різних продуктів утворюється щось смачне й ароматне. Люблю спостерігати, як з апетитом поглинають усе, що я наготувала. Люблю радувати людей через їжу, через турботу. Це мій спосіб показати любов. 

Вадиму я теж виготовляла шедеври, шукала рецепти. Намагалась, щоб усе було свіже, щоб страви не повторювалися. Він сміявся, що вдома в нас ресторан, і тепер узагалі нема чого ходити по закладах, бо його дружина заткне за пояс будь-якого шеф-кухаря.

Серце сіпається від спогадів. Відганяю їх, зосереджуюсь на готовці. Морква сиплеться яскравими кружальцями, ніби сонце нарізалося шматочками й розсипалося по дереву. Цибуля розбризкує гострий запах, очі мимоволі зволожуються. Я зітхаю й навіть із якоюсь насолодою сприймаю ці солоні струмочки — бо плачу від цибулі, а не від жорстокості, принижень, образ і страху. Так плакати навіть приємно.

Аделька, почувши цей ритм, прибігає з кімнати й захоплено вигукує: 

— Мам, дай я! Я теж хочу різати!

Вона з самого малечку любила бути зі мною на кухні. З якоюсь дивовижною уважністю спостерігала за всім, що роблю, навіть коли була немовлям. Вона вже тягне свої маленькі долоньки до ножа. Я поспіхом ховаю лезо за спину й сміюся крізь тривогу: 

— Тобі ще зарано, Зірочко. Підрости ще трохи, й будемо готувати разом. А зараз — давай мені моркву з миски.

Вона хмикає, насуплює брови, але слухняно приносить морквину й кладе на стіл. 

― Але ж я вже підросла! Ти казала! ― ображено морщить носа.

Я дійсно казала, коли міряла на неї зимову курточку, а та виявилась мала. Тепер доводиться відповідати за свої слова. 

― Підросла. Але треба ще трохи. 

― Скільки? ― настирно вимагає. 

― Ось стільки, ― відміряю долонею від підлоги.

Світлі брівки супляться. Вона замислено починає збирати на дошці вежу з морквяних кружалець. 

― Коли до школи піду? ― питає зосереджено.

Киваю. На плиті вже шкварчить сковорідка, у повітрі розтікається запах підсмаженої цибулі — теплий, домашній, такий, що зразу пригадується у мами на кухні. Я перемішую дерев’яною ложкою, і від жару щоки червоніють.