Розділ 7

Софія

Аделька сьорбає молоко із чашки й уважно дивиться на мене, наче ловить кожну дію. Я відрізаю їй шматочок омлету, обдуваю й кладу на маленьку тарілочку. Вона тицяє незграбно виделкою, сміється, коли жовток розмазується по тарілці. Та в якусь мить на її маленьке невинне личко наче набігає тінь.

— Мам, ― підіймає на мене свої величезні оченята. ― А Тарас… він не кричатиме, як тато? — питає зненацька, так серйозно, що я ледь не давлюсь кавою. 

— Не думаю, Сонечко, — хитаю головою. — Він… допомагає нам.

― Він добрий? ― дивиться на мене з такою надією, наче я справді знаю відповідь. Вона хоче її почути, хоче зрозуміти, знайти знову опору в простих істинах, де чорне, а де біле, де зло, а де добро. Як у казках. Тільки життя це не казка. І в ньому немає нічого однозначного.

― Я сподіваюсь на це… ― обережно долонею поправляю її густий чубчик, відкидаючи з очей ― треба цими днями підстригти… 

Аделька супить маленькі брівки, обдумує мої слова. Надто довго обдумує, і серце моє щемить. Бо діти не мають в такому віці розв'язувати такі питання. Але зрештою знову береться до їжі. А я трохи переводжу подих. Апетит у неї завжди був відмінний, це те, за що я ніколи не переймалась. І ось зараз тарілка швидко порожніє, як і чашка з молоком. 

Я прибираю тарілки, зношу їх у мийку. Й за кілька секунд мої руки у густій піні, що пахне лимоном. З силою тру сковорідку, хоч вона майже чиста, перемиваю усі тарілки й чашки. Мені треба зайняти руки, інакше думки рознесуть на друзки. Бо питання Аделіни звучить в моїй голові луною. Якби ж я знала, чи Тарас добрий. Якби ж розуміла, до чого все йде. Важко довірити, важко знову віддати владу над собою чоловіку. Надто, коли поруч дитина. Набагато безпечніше сподіватись тільки на себе. 

Тому, як тільки на кухні прибрано, а Аделька на кілька хвилин зайнята мультиком, відкриваю на телефоні сайти з вакансіями. 

В горлі стає важко. Оголошення миготять одне за одним: «повний робочий день з 9 до 19», «робота позмінно», «вихідні за графіком». Скрізь — графіки, які для мене означають неможливість вчасно забрати Адельку із садка, плаваючі вихідні, тобто в суботу й неділю я буду теж на роботі. Або сухі рядки про зарплату, яка настільки мізерна при звичайному графіку роботи, що нам просто не буде на що жити.

Я клацаю далі, до квартир. Ціни ріжуть по очах. Все, що більш-менш прийнятне, коштує так, що й мріяти годі. Дешевші — страшні: облуплені стіни, іржаві ванни, лінолеум із дірками. Я бачу їх і вже знаю — там дитині не буде місця. Там холод, там вогкість, там небезпечно.

Мене пече сором. Губи сухі, наче я випила літр солі. Я розумію, що виходу в мене немає. Якщо хочу дах над головою й їжу на столі — мушу погодитися на Тарасову пропозицію. Але поки що відштовхую цю думку. Відкладаю на потім. Наче якщо не скажу вголос — воно не існує.

Я зводжуся, ще раз зиркаю на доньку: вона сидить на дивані, дивиться мультик й тихо наспівує під ніс про бульку. У мене боляче стискає під ребрами — від ніжності й від страху водночас.

Я вдихаю глибше й вирішую: поки Тарас зайнятий своїми справами, треба взятися за обід. Може так йому віддячу за те, що піклувався про нас. Дав прихисток, приглянув, коли хворіли. Можна приготувати щось просте, звичне — суп, картоплю з м’ясом. Нехай кухня наповниться запахом їжі. Це єдине, що я можу йому дати на заміну його доброті. І тоді скажу про своє рішення.