6.2

Її плечі знову напружуються. Вона кладе виделку на край тарілки, проводить долонею по коліну, ніби шукає там опору. Довго мовчить. Потім, тихо, з надривом: 

— Я… подумаю… Правда, подумаю…

Підтискаю губи, не скажу, що влаштовує така відповідь. Але вона й не є неочікуваною… Тому мовчу, слухаю далі. 

Її погляд ковзає вбік, до вікна, до сонця, яке вже торкнулося шибки. В кутиках очей тінь вагання. 

— Справа не в тобі, розумієш? — голос тремтить. — Просто… після всього… мені надто складно довіряти комусь. Це моя проблема. В мені, не в тобі… Розумієш? Не хочу, щоб ти думав, ніби відштовхую.

Її щоки рожевіють. Вона знічується і стиха додає: 

― Пробач, якщо… образила.

Хитаю головою. Її вибачення здаються недоречними. Тут просити вибачення має лише одна людина ― той покидьок, який її так залякав. Але вголос кажу зовсім інше, не хочу лякати. Зайва агресія з мого боку, навіть справедлива, може послужити тригером. 

— Та годі. Не переймайся цим. Звісно розумію.

Знову тиша. Її пальці мнуть край серветки, поки я відсуваю стілець і встаю. Стараюсь не дивитись на неї. Вже давно зрозумів, що знічую її надто уважним поглядом. А не надто уважним дивитись не можу ― вона для мене як магніт, хочеться їсти очима, смакувати, вбирати кожну деталь.

— Маю від’їхати. На кілька годин. Справи.

Стурбовано підіймає голову, дивиться з тривогою. 

— Щось трапилось?

Щира турбота від неї несподівано приємна. 

― Ні, нічого. Все гаразд, Софіє.

Її обличчя трохи м’якшає, але тривога не зникає повністю. Ніби думає, що я приховую більше, ніж кажу. І я вже готуюсь до подальших розпитувань, але на порозі з’являється Крихта. Волосся скуйовджене після сну, на щоках рожеві плями. Очі ще сонні. Мила мала, дрібна, як крихта, біленька. 

Я, за звичай, доволі прохолодний до дітей, байдужий. А ця раптово щось зачіпає в серці. Якісь потаємні струни, про існування яких навіть не підозрював.

— Мам? ― солодко позіхає. Обводить поглядом кухню. Бачить мене й усміхається, смішно наморщивши носа. 

Серце боляче смикає.

Софія відразу її підхоплює й вмощує на колінах. Крихта тулиться до неї щокою, маленькі пальчики чіпляються за край футболки, наче шукають підтвердження, що мама поруч.  

— Привіт, моя золота.

Я відкашлююсь і зиркаю на стіл. 

— Гаразд, дівчата, снідайте, — бурчу й підсуваю їй стілець. Ставлю перед ними чашку з молоком, штовхаю ближче тарілку з тостами. — Омлет ще є. Салат… Тости, джем. Яблука на десерт… ― перераховую все, що в холодильнику і на столі. Дивно, трохи по-дурному почуваюсь. Незручно…

Аделька всміхається, слухняно злазить із маминих рук. Софія в своїй вже звичній для мене манері тихо дякує й заходиться біля доньки.

— Скоро буду, ― для чогось відчитуюсь й поспіхом виходжу.

Ця сцена на кухні. Софія, Крихта… вони раптово щось зачіпають в душі, дозволяють мріяти. А мріяти… мріяти це не те, що я собі дозволяю. Я на таке не заслуговую.

Поспіхом проходжу коридором. Дошки під ногами скриплять, у повітрі ще витає запах кави з кухні, а крізь відчинене вікно пробивається гул ранкового міста. Проходжу повз відчинені двері зали, намагаюсь не дивитись, та око чіпляється за розкриту дорожню сумку, що лежить просто посеред килима. Речі повитягувані, наче після обшуку. Одяг на підлозі, дитяча кофтина зім’ята, книжка з розчахнутими сторінками. Спочатку мелькає думка, що це вже Софія почала збиратись ― і це викликає незрозумілий гнів та розчарування, та серед цього безладу на килимі валяються документи. Вона б ніколи так не вчинила, отже Крихта похазяйнувала ― роблю висновок.

Нахиляюсь, підіймаю паспорт, щоб не загубився. Хочу покласти на стіл. Але моє серце на секунду збивається з ритму. Дивний збіг… надто дивний.

Стискаю щелепу, тягнуся далі — свідоцтво про народження. 

Гарячий клубок підступає до горла. Лайка зривається сама: 

— Бляха!

Світ стискається до кількох літер на папері.