Розділ 6

Тарас

Вона сидить переді мною — бліда, тремтить, стискає халат на грудях, ніби той халат — останній щит.  Слова про втечу ріжуть по живому.

Чоловік… який мав берегти, а натомість калічив.

У скронях гупає кров. Стискаю кулаки так, що нігті ріжуть долоні. Уявляю його — і мене аж сіпає від бажання встромити зуби в горлянку, рвати, ламати. Попався б мені — не вижив би.

Дивлюсь на неї — і всередині все зупиняється. Волосся світиться в тьмяному ранковому світлі, кучері лягають на плечі, наче ореол. Обличчя ще дитяче, ніжне, і водночас таке змучене, що боляче глянути. Вона тендітна, мов зі скла, але сидить тут, говорить правду. Це сила. Чиста, жіноча, справжня.

Я бачив смерть. Мужиків, що падали під кулями. Але втекти від такого виродка з дитиною на руках… треба мати сталеві нерви.

Хочу торкнутися, та зупиняюсь. Надто налякана, мій рух тільки додасть страху. Тож стискаю щелепу, кажу низько, твердо:

— Тим більше залишайся. І відмови я не прийму.

Вона здригається. Підіймає на мене очі — вологі, величезні, мов у дитини. Губи тремтять.

— Я… я не хочу заважати, — шепоче. — Ти й так стільки для нас зробив…

— Це дрібниці… Моя мама теж тікала, — кажу, спершися ліктями об стіл. — Від батька. Взяла нас з братом і приїхала сюди. До своїх. — Слова лягають твердо, без пафосу, бо це моя правда. — Так роблять тільки сильні жінки.

Вона опускає голову, плечі тремтять. Я б’ю себе подумки: дідько, чому ці слова не можу сказати ніжніше? Але я не вмію інакше.

— Сильною? — глухо виривається в неї. — Та я ж боягузка. Якби була сильною — не терпіла б так довго. Не чекала б, доки стане пізно.

— Ти не боягузка! І в цьому немає нічого поганого, — додаю повільно, вибираючи кожне слово. — У тому, що ти просиш допомоги. У тому, що я її даю. Це нормально. Це правильно.

Я бачу, як вона стискає пальці, нігті впиваються в тканину халата. Дихає уривчасто, наче бореться сама з собою.

Моя рука лягає на стіл, зовсім близько від її руки. Не торкаюся, але відстань така мала, що відчуваю її тепло. Вона здригається, але не відсувається.

Я нахиляюсь ближче, майже шепочу: 

— Якщо він буде шукати — я якось розберусь. Хоча… не думаю, що він вас знайде. Все буде добре.

Її плечі трохи розслабляються. Погляд зустрічає мій. І цього досить, аби всередині щось гримнуло, наче черга з автомата.

Я відводжу очі, підіймаюсь. Лінолеум рипить. Витираю руки об рушник, беру сковорідку й нахиляю її над тарілкою. Омлет ковзає вниз, парує, пахне маслом і зеленню. Кладу на стіл перед нею.

― Тобі потрібно якомога швидше відновити сили, Софіє. По переду нове життя. І починати з нуля не просто…

Вона зітхає, ніби це перша правда, яку їй дозволили почути. Береться за виделку ніби остерігаючись; мені від цього неспокійно в грудях. 

Йду до холодильника, щоб просто дати їй кілька хвилин побути наодинці з думками. Відчиняю дверцята — холод пробирає руки. Витягаю помідори, огірок, зелень. Під струменем води овочі здаються ще свіжішими. Шум крану ламає тишу; це звук, що повертає прості речі на свої місця.

Ріжу їх швидко, без зайвих жестів. Ніж клацає по дошці — і в цьому ритмі знаходжу порядок. Коли зовні буря, у будинку має бути структура: миска, ножик, тарілка. Маленькі речі, які не дають піти на дно.

Викладаю овочі на тарілку, кладу поперед неї. Вона бере їх обережно, пальчики тягнуться, як до чогось забороненого. Сідаю поруч, беру свою виделку. Ми їмо тихо. Інколи вона підводить очі, дивиться на мене — і все ще не зовсім вірить. Я мовчу. Мені вистачає того, що можу зробити.

Сонце підіймається вище, промінь ледь-ледь ковзає по її волоссю. Кілька пасом ловлять світло і сяють майже золотом. Дивишся — і розумієш: такої чистоти не зламати просто словами.

Розлючений на ситуацію, я стискаю щелепу. Та знаю: зараз потрібен не вовк, не стривожений гнів, а стіна. Тиха, непорушна. Ось ким я маю бути.

— Слухай, — кажу тихо, — лишайся. А далі — вирішимо по частинах. Знайдемо оголошення, роботу, притулок, щось. Крок за кроком. Повір мені, я не підведу. 

Її плечі знову напружуються. Вона кладе виделку на край тарілки, проводить долонею по коліну, ніби шукає там опору. Довго мовчить. Потім, тихо, з надривом: 

— Я… подумаю… Правда, подумаю…

Підтискаю губи, не скажу, що влаштовує така відповідь. Але вона й не є неочікуваною… Тому мовчу, слухаю далі. 

Її погляд ковзає вбік, до вікна, до сонця, яке вже торкнулося шибки. В кутиках очей тінь вагання. 

— Справа не в тобі, розумієш? — голос тремтить. — Просто… після всього… мені надто складно довіряти комусь. Це моя проблема. В мені, не в тобі… Розумієш? Не хочу, щоб ти думав, ніби відштовхую.

Її щоки рожевіють. Вона знічується і стиха додає: 

― Пробач, якщо… образила.

Хитаю головою. Її вибачення здаються недоречними. Тут просити вибачення має лише одна людина ― той покидьок, який її так залякав. Але вголос кажу зовсім інше, не хочу лякати. Зайва агресія з мого боку, навіть справедлива, може послужити тригером. 

— Та годі. Не переймайся цим. Звісно розумію.

Знову тиша. Її пальці мнуть край серветки, поки я відсуваю стілець і встаю. Стараюсь не дивитись на неї. Вже давно зрозумів, що знічую її надто уважним поглядом. А не надто уважним дивитись не можу ― вона для мене як магніт, хочеться їсти очима, смакувати, вбирати кожну деталь.

— Маю від’їхати. На кілька годин. Справи.

Стурбовано підіймає голову, дивиться з тривогою. 

— Щось трапилось?

Щира турбота від неї несподівано приємна. 

― Ні, нічого. Все гаразд, Софіє.

Її обличчя трохи м’якшає, але тривога не зникає повністю. Ніби думає, що я приховую більше, ніж кажу. І я вже готуюсь до подальших розпитувань, але на порозі з’являється Крихта. Волосся скуйовджене після сну, на щоках рожеві плями. Очі ще сонні. Мила мала, дрібна, як крихта, біленька.