5.3

Він злегка підіймає брову. 

— А яка, по-твоєму, справедлива?

Я розтискаю пальці на чашці, ковтаю, намагаюсь пригадати оголошення, які бачила останні тижні. Називаю суму, що звучить реальніше для цього району.

Тарас нахиляється трохи вперед, ліктями впирається в стіл. 

— А скільки ти можеш собі дозволити?

Мені стає соромно, щоки палають. Вимовляю іншу цифру, майже вдвічі меншу.

Він коротко хмикає, навіть не усміхнувшись: 

— Для мене це і є справедлива ціна.

― Ні, не справедлива… ― заперечливо хитаю головою і наштовхуюсь на твердий безкомпромісний погляд.

― Софіє, я ― господар, і тільки мені вирішувати, яка ціна за мою квартиру є справедливою. На цьому ставимо крапку. Дискусія закінчена, я гадаю…

Кусаю губу, не знаю, що відповісти. Відчуваю, як у грудях стискається щось важке, ніби мені пропонують занадто багато, а я не маю права брати.

— Справа ж не тільки в ціні, правда? — питає тихо, свердлить чіпким пронизливим поглядом, що наче здатен прочитати думки.

Я киваю. 

— Так. Не тільки. Все дуже складно.

— Якщо просто говорити словами, як є, — відставляє чашку, — то нічого складного. Говориш правду. Не прикрашаєш, не ховаєш. І тоді все просто.

Мої пальці тремтять. Я довго збираюся з духом, а тоді таки кажу: 

— Аделька до тебе дуже прив’язалась. Вона не часто так… — зітхаю, опускаю очі. — Я не хочу, щоб стало ще гірше. Щоб потім вона сумувала за тобою.

— Люди завжди за кимось сумують. Це життя. Етап, якого не оминути. Твоя донька вже за кимось сумує, Софія, за тим, кого і ти, і вона лишили, переїхавши сюди…

― Отож… ще одна людина…

― І це точно не причина. Не обманюй мене!

Його простота знезброює мене, ламає увесь мій захист, усі стіни, що так старанно зводила. Наче одним простим рухом відкидає всі мої сумніви. 

Переводжу погляд на вікно: там світлішає, ранковий туман розмазує ліхтарі, чути десь далеко гудок потяга. В голові гуде ще гучніше. Мовчу довго, так довго, що здається, він уже й не чекає відповіді. Та нарешті витискаю: 

— Я втекла від чоловіка. Від тата Аделіни…

Повітря ніби стає важчим. 

— Він страшна людина, — говорю тихо, але кожне слово віддається у скронях. — У нього зв’язки, знайомі всюди. Гроші. Можливості. Я боюсь, що він мене знайде.

Пальці самі стискають халат на грудях, ніби це може захистити. 

— Якщо знайде… він не зупиниться. Він не повинен дізнатися, що ти нам допомагав. Інакше… він нашкодить тобі.

Я замовкаю. Голос зривається на останньому слові, і в кухні знову зависає тиша. 

Десь за стіною прокидається місто — хтось грюкає дверима під’їзду, гуде старий мотор, у дворі скрегоче по асфальту сміттєвий контейнер. Звуки життя, від якого я наче відрізана, замкнена в цій маленькій кухні.

Мої пальці ковзають по тканині халата, стискають її сильніше, ніби можна сховатись у складках. Від кави на дні чашки йде гіркий запах, вже холодний, від нього нудить. Ковтаю повітря маленькими ковтками, бо інакше — задихнусь. Не наважуюсь підняти очей. Страшно побачити, що в його погляді — осуд, злість чи, навпаки, байдужість. Серце калатає, наче прагне вирватись, і кожен удар віддається у скронях. Зараз — мить, коли він може відштовхнути. Сказати: «Твої проблеми — не мої». І це буде справедливо. Це буде навіть правильно.

Скільки раз я стукалась в такі двері й натикалась на байдужість, на слова, що ранили, наче кулі. Скільки раз чула: “сама винна”, “якщо кричить, то ти вивела, а поводилась би тихо, ніхто б і пальцем не зачепив” і моє найулюбленіше: “ти з жиру бісишся, Софіє, інша б вбила за такого золотого чоловіка…” Хоча ні… найулюбленіше, мабуть, ось це: “я б на твоєму місці…”, а тоді купа сценаріїв, про те, які всі сильні, і що б зробили, якби були мною, а я безвільна боягузлива амеба, ні на що не здатна… тож за діло мені такій слабачці дістаються приниження та образи. 

Відчуваю, як у грудях стискається щось важке й гостре. Мені хочеться втекти, але я сиджу нерухомо. Тіло не слухається. Я вся — суцільна тріщина, і досить одного його слова, щоб розсипатись.