5.2

Він нарешті відводить погляд, мовчки бере чашку й наливає туди гарячої кави. Рухи сухі, відточені, жодного зайвого жесту. Ставить переді мною, так, ніби то його обов’язок, а не турбота. Кавовий аромат підіймається парою, торкається обличчя, і в ту ж мить він собі теж наливає, накриває омлет кришкою, стишує вогонь.

— Куди підеш? — питає просто, без прикрас, і від його голосу всередині все стискається.

Я проковтую слину, зводжу плечі, намагаюсь видати байдужу легкість: 

— У готель, мабуть. А ще гляну оголошення… про оренду. — Роблю ковток кави, він обпікає губи, і тільки так вдається приховати тремтіння. — Знайду щось невелике.

Знаю ж: на квартиру точно не вистачить. У кращому випадку — кімната у гуртожитку чи в чиїйсь комуналці, із запахом чужої кухні й постійним стуком у двері. Гроші потрібні на інше — їжу, одяг, якісь ліки. У мене немає нічого. Нічого, крім дитини й купи страху. Але залишатися тут… Як? Він же не нянька. Я мушу шукати роботу. А де? А коли, якщо Аделька не в садку? Тоді треба спочатку знайти садок. Але не державний, щоб документи не світити… Приватні дорого коштують…

Відчуваю, як його погляд наче ковзає по мені, спиняється, пронизує, вичитує мої думки. Я опускаю очі, ховаюсь за чашкою, стискаю її так, що аж гаряче в долонях.

Тим часом він неквапно знімає сковорідку з вогню, гасить газ. Рухи зосереджені, трохи сердиті — як завжди, коли він щось вирішив для себе. І тоді обертається.

— Я тобі пропоную у мене винайняти кімнату, — каже коротко, наче це щось буденне, просте. — Мене вдома все одно ніколи не буває. Відпустка скінчиться — квартира твоя. А поки… потерпи мою присутність.

Я завмираю. Не вірю, що він щойно це вимовив. 

— Що ти таке кажеш? — слова вириваються пошепки, з якимось дивним сміхом, що більше схожий на нерви. — Яке потерпіти… Ти й так стільки зробив для нас. І… така велика квартира, в центрі. Вона ж… навряд чи мені по кишені.

— То просто живи тут, — відповідає спокійно, без тіні усмішки. — Мені гроші не потрібні. Я хочу допомогти.

— Я так не можу, — виривається з мене занадто швидко. Горло здавлює. — Не можу знову залежати від когось. — Голос тремтить, зрадницьки видає те, що я б воліла приховати.

― Всі ми від когось залежимо, Софіє, ― підхоплює свою чашку, сідає навпроти. Сьорбає каву. ― Якщо не від мене, то від іншого господаря квартири. То в чому проблема? Я просто пропоную легший варіант. 

Кусаю губи. Пропозиція і правда заманлива. Навіть дуже. Але почуття провини терзає. Його продукти, ліки, виклик швидкої, догляд за Аделькою ― і в мене в голові сирена. Чому він такий добрий, до мене, до неї. Який мотив? Який сенс? Я ― чужа незнайома жінка, навіщо мені допомагати? 

― Тарас… 

Мені страшно, що він скаже ще щось, ще натисне. І водночас страшно, що промовчить.

Я наважуюсь глянути на нього. Він сидить навпроти, спина пряма, руки великі, засмаглі, на пальцях — подряпини. Очі темні, ніби прикриті тінню. Я не бачу в них жалю чи співчуття — і від того ще гірше. Бо тоді це не милостиня. Це щось інше, серйозніше.

Мої руки тремтять, обхоплюю чашку з кавою, наче вона може дати мені силу. 

— Я… не знаю, — кажу пошепки. ― Твоя квартира досить дорога. Краще здай її тому, хто зможе платити справедливу ціну…