Розділ 5

Дні тягнуться дивно м’яко, ніби у ваті. Я приходжу до тями — і знову відпливаю, а щоразу, коли прокидаюсь, бачу Тараса. Він мало говорить, часом бурчить, слідкує, щоб я вчасно пила ліки й не розчухувала ранки, підсуває тарілку з чимось смачним і ситним, накриває ковдрою, забирає з моїх рук посуд, коли я засинаю ледь не за столом. Я ніколи не знала такої турботи. Ні від кого.

Він не розпитує, не докучає словами. Просто діє. Готує їсти, миє посуд, грається з Аделькою, відповідає на потік її нескінченних “чому”. Вона сміється поруч із ним по-іншому — чисто, довірливо, так, наче знала його завжди. І це ріже мене десь усередині.

Я намагаюся проганяти цю думку, але вона повертається: я чула ту телефонну розмову. Слова, уривки, інтонацію. «Так, вона ще хворіє…» «Поки що залишиться…» Може, то справді параноя? А може — ні. Довгі руки Вадима можуть дістати мене будь-де. Я знаю це надто добре. Тим паче зараз, коли я хвора й втратила пильність…

І все ж таки… коли зрідка виринаю з павутини марень, бачу, як він накриває Адельку ковдрою, аби не змерзла. Як ставить на стіл склянку з водою поруч із моїм ліжком. І серце стискається від того, що чужий, по суті незнайомий чоловік робить для нас більше, ніж її тато і мій чоловік.

Сьогодні почуваюся легше. Температури немає, голова ясна. За вікном ще синюватий світанок, і крізь гардини пробивається холодне ранкове світло. На кухні рівно, монотонно шумить вода. Аделька сопе поруч, згорнувшись клубочком, і в її присутності є щось таке заспокійливе, що я так боюсь зруйнувати необережним порухом.

Але встаю. Обережно, щоб не збудити доньку. Накидаю халат — дивно, що саме його я кинула до сумки, майже нічого ж не брала з дому. Краще б узяла светр, надворі щоранку все холодніше. Осінь уже впирається в шибки своїм туманом.

Халат легенький, тканина лоскоче руки. Я тихо прочиняю двері, ступаю босоніж коридором. Лінолеум прохолодний під ступнями, відчуття після стількох днів існування в маренні надто гостре, реальне, незвичне. З кухні вже пахне чимось смачним, знайомим і теплим. І я раптом усвідомлюю: я йду туди не лише по чай чи воду. Я йду подивитися на нього.

На кухні напівтемно: лампочка не горить, світло просочується крізь фіранку, розмазане ранковим серпанком. Тарас стоїть біля плити — високий, плечистий, у простій чорній футболці та спортивних штанах. Рукава натягнуті на біцепси, тканина обтягує спину. Я не хочу дивитись, а дивлюся. І відчуваю, як у щоках розливається жар, зовсім інший, ніж той, що мучив мене кілька днів.

Він рухається неквапно, чітко, економно. Збиває яйця на омлет, витирає рушником руки. На столі вже стоїть тарілка з порізаними яблуками — то для Адельки. Пахне хлібом із тостера, кавою. І я раптом ловлю себе на дивній, соромній думці: як добре було б… прокидатися так щоранку.

Дозволяю собі помилуватись на нього ще мить і викрити свою присутність — але саме в цей момент він різко обертається. Його погляд ловить мій, і я завмираю, ніби впіймана на чомусь забороненому.

— Ти чого підвелась? — буркоче звично різкувато, але й трохи втомлено. — Лягай назад.

— Я… все гаразд, — швидко відводжу очі, чіпляюсь пальцями за пояс халата. Сором розпирає груди, хочеться провалитись крізь землю, зникнути. — Дякую. Тобі стільки клопоту з нами… Ми з Аделькою й так надовго затримались. Чесно, почуваюся винною.

Я пробую всміхнутись, навіть комічно знизую плечима:

— Ти ж, мабуть, замість відпочинку працював нянькою. А я знаю, що з моєю Аделькою це… ого яке випробування.

Він не сміється. Навпаки — ставить сковорідку на вогонь і дивиться на мене так, що я не знаю, куди подіти руки. Очі темні, уважні, занадто серйозні для дрібної розмови.

Я ковтаю слину, відчуваю, як халат зсувається з плеча, поспіхом підтягую його.

— Ну, — кажу тихіше, ніби вибачаючись, — я просто хотіла сказати, що нам, мабуть… час збиратися.

Повисає пауза. Звуки кухні — потріскування олії, дзижчання тостера — раптом здаються надто гучними. А він усе дивиться й мовчить.