4.3

Різко відсмикую руку, наче обпеклась. Щоки палають ще дужче, і я опускаю погляд, щоб не зустрічатись із його очима. 

― Що… зі мною? ― голос виходить тихіший, ніж хотіла.

Тарас криво усміхається, здається навіть тихо пирхає. Підходить ближче, ставить чашку на стіл. 

― Вітрянка, ― бурмоче, сідає поруч. ― У дорослих вона важко протікає. Але найстрашніше вже позаду. 

Його пальці коротко, майже різко торкаються мого зап’ястка, перевертають долоню, обдивляється всіяні ранками передпліччя. 

― Ліки треба випити. І щось з’їсти.

Аделька ворушиться в мене на ногах, зиркає на нього з-під довгих вій. Її теплі пальчики стискають мій рукав. Я мимохіть цілую її в маківку. 

― Я дуже… дуже вдячна, ― шепочу, намагаючись дивитись будь-куди, тільки не на нього. Почуваюсь надто вразливою, незахищеною і залежною. Це лякає... ― Ти б не мав…

Він зітхає, відмахується, наче від набридливої мухи. 

― Не починай.

― Але я чула, ― не відпускаю. Голос тремтить, та все ж говорю. ― Чула, як ти не дозволив забрати Адельку. Як… назвався моїм нареченим.

Тарас невдоволено насуплює брови, бурчить щось невиразне, хмурить чоло. Наче й сердиться, і соромиться водночас. Потім витягує з кишені спортивок блістери з таблетками, відкриває одну з комірок, вкладає пігулку в мою долоню. 

― Це жарознижувальне, ― пояснює. ― У тебе ще тримається температура. Лікар сказав пити регулярно. І ще ось, ― простягає іншу, ― від свербежу. Не чеши. Будуть шрами.

Я ковтаю пігулки, запиваю теплою водою з чашки. Гіркий присмак розтікається по горлу, викликає неприємний клубок у животі. Аделька вовтузиться на моїх колінах, малюсінькими пальчиками чіпляється за тканину футболки, втикає носика мені під підборіддя. Її тепло заспокоює й водночас тривожить. Чужій людині вона б не довірилась так легко… чи ні? Це лякає більше, ніж радує.

Тарас відводить погляд у вікно. Світло пробивається крізь гардини й лягає йому на щоку, розрізаючи обличчя навпіл: половина в тіні, половина в золотавому відблиску. Він мовчить, кулак напружено лежить на коліні, суглоби побіліли.

― Я зараз суп принесу, ― нарешті бурмоче, встаючи.

― Я допоможу! ― раптом вигукує Аделька й спритно зісковзує з моїх рук. Маленькі босі ніжки торкаються підлоги. Чомусь у грудях порожнеча.

― Може… я сама… ― пробую підвестись. 

Але ловлю такий суворий погляд, що миттю завмираю, так і не спустивши ноги з дивана. 

 ― Дякую… що ти так… турбуєшся, ― виходить тихо, хрипко.

Тарас зупиняється біля дверей, не озирається. 

― Лежи спокійно, не дякуй.

― Але я повинна… я постараюсь швидше оговтатись, ― обережно додаю. ― Щоб не обтяжувати тебе.

Він завмирає на мить. Плечі напружуються. Руки стискаються в кулаки.

― Ага, ― буркоче й виходить. 

Аделінка, підстрибуючи, кидається слідом за ним.

І вже за мить з кухні долинає дзенькіт ложки об каструлю. Запах курячого бульйону заповзає у відчинені двері, викликаючи легке бурчання в моєму животі. Аделінчин сміх — тихий, але дзвінкий — лунає від дверей, потім швидкі босі кроки.

Вона вбігає перша, обережно тримаючи перед собою ложку, майже більшу за її руку. За нею з’являється Тарас. У руках — глибока тарілка з гарячим супом, пар підіймається вгору. Він кидає на мене короткий погляд, перевіряє, чи сиджу рівно.

— Обережно, гаряче, — бурмоче й ставить тарілку на стіл.

Аделька видряпується назад на ліжко, але за мить ловить суворий погляд Тараса.

― Крихта, ану гайда з ліжка. Ти будеш на ньому вовтузитись і мама обпечеться. 

Я шоковано відкриваю рота. І здивовано спостерігаю, як моя непосида слухняно зісковзує додолу, а сам Тарас влаштовує у мене на колінах маленький столик, а на ньому миску. 

— Мам, їж. Я допомагала!

Горло стискає, я справді не можу вимовити ані слова. Це ж треба. Отже, Крихта? 

— Дякую, сонечко…

Тарас простягає мені ложку. 

— Дійсно їж. Поки не остигло.

Його голос глухий, уривчастий, без зайвих інтонацій. Але пальці, коли торкаються моїх, щоб передати ложку, аж гарячі. Мене наче струм пробиває від цього доторку, і щоки знову заливає жар. 

Ніяково опускаю ложку в суп. Зосереджуюсь на цій простій невинній дії, вдаючи, що нічого не помітила. І майже заспокоююсь, як раптом різкий звук телефонного вібродзвінка примушує здригнутись. 

Суп ледь не виплескується на столик. 

― Вибач, ― супиться Тарас. Витягує телефон з кишені. Кидає на мене короткий погляд. ― Я на хвилину, ― швидко промовляє і виходить у коридор.

Кроки віддаляються, і через прочинені двері я раптом чую уривки його голосу з кухні. Низький, глухий, майже шепіт. 

— …так, вона ще хворіє…

Всередині холоне. Стискаю пальцями ложку, аж біліють кісточки. Вона ― це я?

А голос із кухні все ще долинає, уривками, з паузами, але я чую тільки одне: 

— …поки що залишиться…