4.2

Наступного разу, коли приходжу до тями, лікарів уже немає. Але темрява й туман відступають також. Гнітючий холод й дзвін у вухах зникає. Голова легка, тіло ще втомлене, але жар ніби спадає. 

Поряд тихенько щось гупає й дзвенить: дерев’яні кубики ― чомусь мелькає в думках, знаю, у мене в дитинстві теж такі були. Різноколірні: рожеві, зелені, жовті, сині. Я найбільше любила рожеві. Цей рожевий колір був того неповторного відтінку, який буває у стиглої, налитої сонцем полуниці, коли її щедро змішуєш зі сметаною і позсипаєш цукром. І звук теж знайомий, рідний. Трохи повертаю голову, припідіймаюсь на лікті й нарешті бачу свою донечку. 

Аделінка сидить на підлозі біля ліжка, у своїй улюбленій сукенці з вишитими квітами, стикає лапку старого ведмедика й старанно складає башточку з конструктора. У неї розкуйовджене волоссячко, яке вибивається з недбалого, невміло зав’язаного хвостика. Губки ворушаться — вона щось сама собі лепече, коментує кожну деталь.

Мене огортає хвиля тепла й спогадів: як вона вперше сміялась, як крокувала до мене навшпиньках, як шепотіла свої перші слова. Хвилею нахлюпує полегшення, тривожні смутні спогади відступають. Її хотіли забрати. Але не забрали. Втрутився Тарас…

— Аделінка… — кличу тихо, голос ще хрипкий, але вона одразу підхоплюється, кидає ведмедика й кубики, біжить до мене. Маленькі долоньки хапаються за край ковдри, очі світяться.

— Ма-а! — тягне вона, усміхається щиро, ніби сонце проривається крізь хмари.

Я легенько притримую її, допомагаю залізти на ліжко і влаштуватись поруч. Притуляю до себе, обіймаю так міцно, скільки вистачає сил. Вдихаю запах її волоссячка — дитяче мило, порошок, трохи ванілі. Це справжнє щастя — відчувати тепле тільце в обіймах.

― Ну як ти тут без мене? Була чемною дівчинкою?

Вона за звичкою морщить носика, треться об мене. Знаю цю її моську ― десь таки шкодила. Не все було гладко. Але Тарас… він був не зобов’язаний… Він міг просто  нас здати ― мене в лікарню, Алельку соцслужбам. А натомість бавив чужу дитину, в’язав невмілі хвостики, переодягав і дбав про мене і про неї. 

Погляд оббігає кімнату. Я пам’ятаю її смутно. Напівтемну, трохи занедбану. Тоді було не до роздивлянь. Аделька спала в мене на руках, і я так стомилась… Просто вклала її тут. А тепер… 

Гардини розсунуті, за вікном розмито світиться день, світло м’яко лягає на стіл, де залишена чашка й розгорнутий рушник. У кутку тихо гуде обігрівач. 

— Моя дівчинка… — шепочу й цілую в маківку. 

Аделька щось бурмоче у відповідь, притискається щокою до мого плеча, і в цей момент мені здається, що ні хвороби, ні страху, ні чужих голосів, знущань і криків ніколи не було. Лиш ми.

― То що, Аделіна, ― на мить відриваюсь від неї. ― Розкажеш, чим ти тут займалась, поки мама хворіла?

Хитрющий погляд бігає по боках. 

― Допомагала… ― дивиться з-під лоба. Пальчики нервово крутять край пледа, ніби боїться, що я почну розпитувати більше. На обличчі читається і хитрість, і втома, і якась дивна дорослість, зовсім не дитяча.

І саме в цю хвилину двері тихо риплять. Я повертаю голову й бачу Тараса. Він стоїть на порозі з чашкою в руках, втомлений, блідий. Волосся розкуйовджене, на обличчі легка щетина.

На мить наші погляди зустрічаються, і мої щоки заливає жар. Бо я хоч і з запізненням розумію ― що на мені чиста чужа футболка, що спадає з плеча. Сама я розкуйовджена, заспана, бліда як стіна. І судячи зі шкіри на руках, вкрита дрібними й досить сверблячими прищиками. 

Рука мимоволі тягнеться їх почухати. Як суворий наказ змушує завмерти. 

― Я б не радив цього робити!