Розділ 4

Софія

Мені холодно й гаряче водночас. Наче тіло горить ізсередини, але шкіру пробирає крижаний мороз. Дрижаки змушують стискати зуби, і від того болить голова.

Сон чи реальність — не розрізняю. Пливу кудись униз, у темряву, і раптом бачу Вадима. Його похмуре обличчя, темні від гніву очі, стиснуті зуби. Рука злітає, замахується на мене, і я відчуваю, як серце вистрибує з грудей. Встигаю лише прикрити обличчя…

— Мам! — чується тоненький, наляканий голосок. 

Аделька. Моя дівчинка. Вона плаче.

Ривком намагаюся піднятися, кинутися до неї, але ноги не слухаються. Вони важкі, мов налиті свинцем. Тіло безсиле, руки не можуть навіть ковдру відкинути.

— Аделька… — шепочу. Хочу встати, піти її шукати.

Але інший голос — спокійний, глибший, незнайомий — звучить зовсім поруч. Хтось нахиляється наді мною, притуляє щось прохолодне до чола. Теплий, лагідний. Я знаю, чула його.. колись… але не згадаю, коли… Тільки пам’ятаю відчуття безпеки поруч з ним.

— Тихо… все добре. Вона поруч. Спи.

Знову темрява, знову плутаються картини. Дощ, мокрі вулиці, я біжу босоніж, тримаючи Аделінку на руках. Її маленьке тільце труситься від страху й холоду, від плачу, що розриває душу. Потім обличчя — чуже й рідне водночас. Удар, що змушує ледь втриматись на ногах. Аделька, що зникла з рук. Відчуття порожнечі й безсилля, що не можу захистити її. 

Лагідні пальці торкаються чола, виривають із пелени кошмарів.

— Вона гаряча, — чую уривок. 

Голос інший, впевнений, діловий. Хтось обстежує мене, торкається живота, шиї, горла. Ліхтарик блимає в очі. Неприємний запах ліків і спирту ріже ніс.

«Вітряна віспа», — долинає віддалено. Я знаю це слово. Знаю, що воно означає. Стає страшно. Я доросла. Хіба таке буває?

Знову хочу підвестися, знайти Адельку, переконатися, що з нею все гаразд. Але тіло не слухається. М’язи наче зникли. Лише гаряча вата замість рук і ніг.

І раптом — легенькі рученята торкаються мого обличчя. Маленькі пальчики ковзають по щоці, чіпляють пасмо волосся. Я знаю цей дотик, можу впізнати його серед тисячі. Моя донечка. Вона тут.

— Мам, — лепече тихенько, зовсім близько. Я відчуваю її тепло, її запах, моєї рідненької. Сльози ріжуть очі. 

Хтось підіймає мою голову, підносить склянку. 

— Попий, тобі треба. 

Вода холодить губи. Я ковтаю й тону знову.

Час розмивається. Я то виринаю, то знову занурююсь у марення. Слова навколо рвуться на уривки, як хвилі: 

— Температура висока, треба госпіталізувати… 

— А з дитиною що? 

― Ви батько дитини?

― Ні…

— Якщо немає родичів — мусимо повідомити службу, діємо за протоколом.

Вуха дзвенять. Серце б’ється як шалене — у напівсні це не суто слово, а вирок: «служба», «протокол». Небезпека відчувається тілом — холодом і важкістю. 

Мені не можна у лікарню. Не можна, щоб Адельку забирали. Я не дам! Я не дозволю! Вона моя!

Хочу встати, знайти Адельку, притиснути її до себе, але ноги не слухаються; кожен рух — великим зусиллям.

— Ви хто їй? — чується вже більш рішучий голос. Він не лагідний. — Чоловік? Родич? 

Потім — голос… голос… Тараса! Так, Тараса. Того чоловіка, який запросив у гості. Допоміг. Близький, але наче через товсте скло. Я ловлю кілька слів: «я… не батько дитини. Але я наречений…», «залиште дитину», «не госпіталізуйте її зараз». Серце стискається від дивного мішання — сорому чи страху — бо чую, що він вимушено каже те, чого не просили.

— Ми не можемо порушувати протокол, — чується відповідь. — Якщо стан погіршиться — будемо змушені госпіталізувати або викликати соціальні служби. Але зараз — за можливістю — лишаємо її тут, якщо поруч є… хм… наречений… Ми йдемо вам назустріч. Але за умовами — при перших ознаках погіршення негайно викликайте бригаду.

Ниточка надії тягнеться всередині: «лишають». Я чіпляюся за неї, як за рятівне коло й байдуже, що для цього була потрібна брехня. В голові — страшні сцени: мою Адельку забирають, вона плаче серед чужих незнайомих людей, кличе мене, і я нічого не можу сказати. Це болить більше, ніж жар.

Пальчики Адельки стискають мою долоню. Її теплий лепет стає моєю опорою. Я слухаю впевнені голоси, і, хоч тремчу, але потроху заспокоюсь: моя дівчинка поруч, Тарас поруч, і поки ніхто не забирає її від мене.

Мені залишається лише надіятись, що дійсно мені не стане гірше, тримати Адельку за руку й слухати, як хтось лагідно повторює раз у раз: «Все добре. Вона поруч».