3.2

Присідаю, не знаючи, як краще зробити — щоб не налякати й водночас не здатися байдужим. Коліна трохи хрумтять, рухаюся повільно, наче кожен жест може злякати. Вона стоїть, затискаючи в руках пледик, і справді нагадує маленьке зайченя: насторожена, готова в будь-яку мить кинутись тікати.

Голос виходить хриплуватий, незграбний, ніби не мій: 

— Я… Тарас, — ковтаю сухість у горлі. — А ти? Як тебе звати?

Дівчинка сором’язливо ховає личко в м’які складки пледа, але через мить виглядає одним оком. Погляд пронизує до нутрощів, серйозний, насторожений і водночас страшенно дитячий. 

— Аделінка… — ледь чутно шепоче, звуки губляться у складках тканини.

— Дуже гарне ім’я, — відказую і намагаюся всміхнутися. Виходить криво, але інакше не вмію.

Вона примружується, знову ховає обличчя, та все ж не тікає. Маленькі пальчики мнуть край пледа — чи то від хвилювання, чи то щоб набратися сміливості.

— Ти голодна? ― намагаюсь не втратити контакт. Боюсь, що це зайча в будь-яку мить кинеться назад у кімнату або розплачеться від переляку. Я не дуже товариський і геть не симпатичний. Діти таких похмурих не люблять. 

Аделінка насуплює брівки. Видно, як зважує: відповісти чи промовчати. І зрештою киває. 

— Так. Мама спить… — додає після паузи, винувато опускаючи очі.

— Добре, — підіймаюсь так само повільно, наче боюся різким рухом усе зіпсувати. Повертаюсь до плити. — Будеш млинці?

Ставлю тарілку на стіл. Вдаю, що зайнятий, але кожним нервом відчуваю її. Вона досі на порозі, не робить кроку ближче. Здається, тримає невидиму межу, переступити яку страшно. На моє запитання киває. Дуже обережно. І переминається з ноги на ногу, стискаючи пледик ще сильніше.

Дідько, таке відчуття, ніби я йду по мінному полю. Один необережний рух — і все розсиплеться. Крапля поту сповзає між лопатками. Я менше нервував, коли йшов на штурм посадки.

Обережно відсуваю стілець, ніби боюся скрипом налякати. 

— Хочеш, я допоможу? — питаю майже пошепки, як із диким кошеням, яке ще не вирішило, чи дозволить доторкнутися.

Аделінка знову мовчить. Дивиться на мене так серйозно, що стає ніяково. І раптом — простягає рученята. Маленькі, худенькі, з ямочками на пальчиках.

Серце сіпається, ніби хтось різко стискає зсередини. Несміливо беру її на руки. Вона легка, тепла — як клубочок. М’які пальчики одразу чіпляються за комір футболки, ніби боїться, що впущу. Її волоссячко торкається підборіддя, пахне чимось дитячим. Милом? Шампунем? Жувальною гумкою?

Саджу на стільчик. Вона вмощується обережно, невпевнено. Наче боїться, що прожену будь-якої миті. Пальчики стискають край сидіння, ніжки не дістають до підлоги, гойдаються в повітрі. Глуха підозра б’ється десь на краю свідомості ― хто ж тебе, зайча, так налякав?

— Сама впораєшся? 

У голові порожньо: я зовсім не знаю, як це працює з трирічними. Чи вміє вона їсти сама? Чи треба годувати? Що робити, аби не зіпсувати цю крихку довіру?

Вона киває. І трошки нетерпляче тягнеться до тарілки. Хапає в долоньку верхній млинчик й відразу кусає. Я видихаю, ніби щойно склав складний іспит.

Повертаюсь до плити, смажу ще кілька млинців. Запах масла й тіста розходиться кухнею, створюючи майже домашній затишок, якого тут давно не було. Викладаю нову порцію на тарілку.

Аделінка бере ще один млинець. Знову кусає — і раптом її очі розширюються. Наче на мить забуває про всю свою настороженість. Їсть жадібно, але тихо, майже не залишаючи крихт. У цьому є щось болісне: наче її вчили бути непомітною, не створювати зайвого шуму.

Тісто закінчується. Перевертаю останній млинець, кладу його до решти й озираюся. Вона вже не така напружена. Сидить на стільчику, бовтає в повітрі ноженятами, і доїдає свій млинець маленькими акуратними шматочками. Уже не жадібно, втамувавши перший, найгостріший голод.

— Побудеш хвильку сама? — питаю я, намагаючись, щоб прозвучало спокійно. Наливаю в склянку молоко, підсуваю до неї. 

Аделінка підіймає голову. В її очах пробігає тінь вагання, ніби вона знову чекає: чи не розсерджусь, чи не накричу. Але зрештою киває.

А я йду до зали, щоб перевірити як там ще одна моя гостя. 

Софія спить, скрутившись клубочком на вузькому дивані. Важко дихає, трішки привідкривши вуста. Занадто бліда, хоч це може через тьмяне світло, що пробивається крізь зашторені вікна. 

Зупиняюсь поруч, нахмурююсь. Смутна підозра дзвенить десь у потилиці. Нахиляюсь. Обережно, щоб не розбудити, торкаюся долонею її чола. І розумію, що воно гаряче. Надто гаряче. 

Дідько!