Розділ 3

Тарас

Я помітив її відразу… точніше їх. Молоду жінку з дівчинкою на руках, що стояла біля водія маршрутки. Вона явно нервувала, щось швидко й тихо говорила, притискаючи малу до себе, й ледь не хиталась під вагою дитини й здоровенної сумки через плече.

Сіла біля вікна, пригорнула дівчинку, ніби намагалася показати, що все гаразд. Але дідько з ним, видно ж було — зовсім не гаразд. Рухи повільні, але напружені. Оглядається постійно, когось шукає у натовпі, тримає малу так, наче боялася відпустити навіть на секунду.

Я тоді вирубився, виснаження взяло своє. Але їхні силуети чомусь засіли в голові. І вже на зупинці, коли я пив каву, вони знову впали мені в очі. Жінка майже не торкалася їжі, все віддала дитині. Вітер хитав її, як суху гілку, а вона стояла, стискаючи конверт зі стартовим пакетом, озиралась через плече. Боялася. Це било в очі. Чорт забирай, та від неї самою тінню тягнувся страх.

Я казав собі: не моя справа. У кожного своє. Старі рани краще не чіпати. Але ноги самі понесли далі за ними. Та клята кава, куплена спонтанно, видалась відкупом перед совістю. Дивись, мовляв, я щось роблю. Не проходжу повз.

І вже на автовокзалі зрозумів: рішення я прийняв ще там, на зупинці. Спонтанне, дурне, емоційне. Мій психолог би за це мені добряче прополоскав мозок. Сказав би, що я не їх рятую — себе рятую. Себе і свою матір. Пропрацьовую травми, намагаюся витягти бодай крихту того, що колись утратив. Синдром рятівника, чи як він там по-розумному називається…

Я знав: небезпечно переносити власні почуття на чужі історії. Не факт, що в цієї жінки все так само. Але коли бачиш, що людині немає куди йти — мовчати вже неможливо. Моя мама теж колись верталася сюди. До бабусі й дідуся. І ті роки були найкращими в моєму житті. Короткими, але щасливими.

І от тепер, у цій самій квартирі, де колись жили ми вчотирьох, спить незнайома маленька дівчинка і жінка, яку я майже не знаю. І дідько його знає, чим це для мене обернеться.

Допиваю цей гидкий чай, споліскую чашку, тихо заходжу в залу. Вони сплять, пригорнувшись одна до одної. Усередині знову щось здригається. Бляха, краще б не здригалося. У мене своїх проблем по горло. Себе б врятувати. Але нахиляюся, прикриваю їх пледом і виходжу. Розумні рішення? Не моє.

Треба щось приготувати. Хапаю куртку, гаманець. Виходжу з квартири. У супермаркеті гублюся відразу. Зазвичай у мене все просто: кава, хліб, сир, іноді якась готова їжа. Швидко й без заморочок. А тут стою, дивлюся на полиці й розумію — поняття не маю, що купити.

Що їсть дитина? Три роки? Може чотири, з натяжкою. Молоко? Йогурт? Печиво? Суп? Пюре? Дідько його знає. У голові повний бардак.

Зупиняюсь біля молочки. Беру молоко. Сир. Масло. Стаю біля яєць — і тут згадується дитинство. Бабусині млинці в неділю зранку. Гарячі, золотаві, з запахом масла. З вареннями або сметаною.

Варення. Повертаюсь до полиць — є малинове. Летить у кошик. Додаю борошно, цукор, теплий хліб. Нехай ще буде щось ситне: суп, борщ. Зважую овочі, хапаю кілька яблук, банани. Це дітям можна. Апельсини? Ні, ризикувати не буду.

Вдома вмикаю холодильник у розетку. Швидко розкладаю покупки. Збиваю яйця з молоком і цукром. Додаю борошно, соду гашу оцтом. Тісто густішає, по краях підіймаються бульбашки. Запалюю газ, дістаю сковороду.

А коли перша партія гарячих млинців остигає на тарілці й кухнею поширюється апетитний аромат, чую за спиною тихенький голосок: 

— Ти хто?

Різко обертаюсь. Біля дверей стоїть дівчинка. Розкуйовджена, в руках стискає яскравий флісовий пледик. Світле м’яке волоссячко трохи в’ється на кінцях, блакитні очі великі, серйозні й уважні. У погляді довіра, змішана з настороженістю. Дуже схожа на Софію. Наче маленьке віддзеркалення матері.