Розділ 3

Тарас

Я помітив її відразу… точніше їх. Молоду жінку з дівчинкою на руках, що стояла біля водія маршрутки. Вона явно нервувала, щось швидко й тихо говорила, притискаючи малу до себе, й ледь не хиталась під вагою дитини й здоровенної сумки через плече.

Сіла біля вікна, пригорнула дівчинку, ніби намагалася показати, що все гаразд. Але дідько з ним, видно ж було — зовсім не гаразд. Рухи повільні, але напружені. Оглядається постійно, когось шукає у натовпі, тримає малу так, наче боялася відпустити навіть на секунду.

Я тоді вирубився, виснаження взяло своє. Але їхні силуети чомусь засіли в голові. І вже на зупинці, коли я пив каву, вони знову впали мені в очі. Жінка майже не торкалася їжі, все віддала дитині. Вітер хитав її, як суху гілку, а вона стояла, стискаючи конверт зі стартовим пакетом, озиралась через плече. Боялася. Це било в очі. Чорт забирай, та від неї самою тінню тягнувся страх.

Я казав собі: не моя справа. У кожного своє. Старі рани краще не чіпати. Але ноги самі понесли далі за ними. Та клята кава, куплена спонтанно, видалась відкупом перед совістю. Дивись, мовляв, я щось роблю. Не проходжу повз.

І вже на автовокзалі зрозумів: рішення я прийняв ще там, на зупинці. Спонтанне, дурне, емоційне. Мій психолог би за це мені добряче прополоскав мозок. Сказав би, що я не їх рятую — себе рятую. Себе і свою матір. Пропрацьовую травми, намагаюся витягти бодай крихту того, що колись утратив. Синдром рятівника, чи як він там по-розумному називається…

Я знав: небезпечно переносити власні почуття на чужі історії. Не факт, що в цієї жінки все так само. Але коли бачиш, що людині немає куди йти — мовчати вже неможливо. Моя мама теж колись верталася сюди. До бабусі й дідуся. І ті роки були найкращими в моєму житті. Короткими, але щасливими.

І от тепер, у цій самій квартирі, де колись жили ми вчотирьох, спить незнайома маленька дівчинка і жінка, яку я майже не знаю. І дідько його знає, чим це для мене обернеться.

Допиваю цей гидкий чай, споліскую чашку, тихо заходжу в залу. Вони сплять, пригорнувшись одна до одної. Усередині знову щось здригається. Бляха, краще б не здригалося. У мене своїх проблем по горло. Себе б врятувати. Але нахиляюся, прикриваю їх пледом і виходжу. Розумні рішення? Не моє.

Треба щось приготувати. Хапаю куртку, гаманець. Виходжу з квартири. У супермаркеті гублюся відразу. Зазвичай у мене все просто: кава, хліб, сир, іноді якась готова їжа. Швидко й без заморочок. А тут стою, дивлюся на полиці й розумію — поняття не маю, що купити.

Що їсть дитина? Три роки? Може чотири, з натяжкою. Молоко? Йогурт? Печиво? Суп? Пюре? Дідько його знає. У голові повний бардак.

Зупиняюсь біля молочки. Беру молоко. Сир. Масло. Стаю біля яєць — і тут згадується дитинство. Бабусині млинці в неділю зранку. Гарячі, золотаві, з запахом масла. З вареннями або сметаною.

Варення. Повертаюсь до полиць — є малинове. Летить у кошик. Додаю борошно, цукор, теплий хліб. Нехай ще буде щось ситне: суп, борщ. Зважую овочі, хапаю кілька яблук, банани. Це дітям можна. Апельсини? Ні, ризикувати не буду.

Вдома вмикаю холодильник у розетку. Швидко розкладаю покупки. Збиваю яйця з молоком і цукром. Додаю борошно, соду гашу оцтом. Тісто густішає, по краях підіймаються бульбашки. Запалюю газ, дістаю сковороду.

А коли перша партія гарячих млинців остигає на тарілці й кухнею поширюється апетитний аромат, чую за спиною тихенький голосок: 

— Ти хто?

Різко обертаюсь. Біля дверей стоїть дівчинка. Розкуйовджена, в руках стискає яскравий флісовий пледик. Світле м’яке волоссячко трохи в’ється на кінцях, блакитні очі великі, серйозні й уважні. У погляді довіра, змішана з настороженістю. Дуже схожа на Софію. Наче маленьке віддзеркалення матері. 

Присідаю, не знаючи, як краще зробити — щоб не налякати й водночас не здатися байдужим. Коліна трохи хрумтять, рухаюся повільно, наче кожен жест може злякати. Вона стоїть, затискаючи в руках пледик, і справді нагадує маленьке зайченя: насторожена, готова в будь-яку мить кинутись тікати.

Голос виходить хриплуватий, незграбний, ніби не мій: 

— Я… Тарас, — ковтаю сухість у горлі. — А ти? Як тебе звати?

Дівчинка сором’язливо ховає личко в м’які складки пледа, але через мить виглядає одним оком. Погляд пронизує до нутрощів, серйозний, насторожений і водночас страшенно дитячий. 

— Аделінка… — ледь чутно шепоче, звуки губляться у складках тканини.

— Дуже гарне ім’я, — відказую і намагаюся всміхнутися. Виходить криво, але інакше не вмію.

Вона примружується, знову ховає обличчя, та все ж не тікає. Маленькі пальчики мнуть край пледа — чи то від хвилювання, чи то щоб набратися сміливості.

— Ти голодна? ― намагаюсь не втратити контакт. Боюсь, що це зайча в будь-яку мить кинеться назад у кімнату або розплачеться від переляку. Я не дуже товариський і геть не симпатичний. Діти таких похмурих не люблять. 

Аделінка насуплює брівки. Видно, як зважує: відповісти чи промовчати. І зрештою киває. 

— Так. Мама спить… — додає після паузи, винувато опускаючи очі.

— Добре, — підіймаюсь так само повільно, наче боюся різким рухом усе зіпсувати. Повертаюсь до плити. — Будеш млинці?

Ставлю тарілку на стіл. Вдаю, що зайнятий, але кожним нервом відчуваю її. Вона досі на порозі, не робить кроку ближче. Здається, тримає невидиму межу, переступити яку страшно. На моє запитання киває. Дуже обережно. І переминається з ноги на ногу, стискаючи пледик ще сильніше.

Дідько, таке відчуття, ніби я йду по мінному полю. Один необережний рух — і все розсиплеться. Крапля поту сповзає між лопатками. Я менше нервував, коли йшов на штурм посадки.

Обережно відсуваю стілець, ніби боюся скрипом налякати. 

— Хочеш, я допоможу? — питаю майже пошепки, як із диким кошеням, яке ще не вирішило, чи дозволить доторкнутися.

Аделінка знову мовчить. Дивиться на мене так серйозно, що стає ніяково. І раптом — простягає рученята. Маленькі, худенькі, з ямочками на пальчиках.