2.2

Тарас одразу нахиляється вперед, рука завмирає біля чашки. 

— Все гаразд? — тихо питає.

Я киваю, поспіхом відсуваю чашку подалі від себе й тягнуся до телефона. Серце калатає так, що здається — він чує кожен удар. «Цього номера ніхто не знає… ніхто не може написати…» — намагаюся заспокоїти себе, ковтаючи тривогу. Екран світиться короткою службовою смс від оператора.

Видихаю. Зовсім нічого страшного.

Підводжу очі й ловлю його погляд. Він ніби навмисне відводить очі, старанно витирає стіл, удаючи, що не помітив моєї реакції. І мені трохи легшає. До відвертої розмови я не готова, не готова згадувати, проживати знову той жах, і тим паче ділитись цим з незнайомцем. Хай навіть з тим, хто допомагає. 

Тиша знову повертається на кухню. За вікном, крізь фіранку, вже пробивається перший сірий відтінок світанку. Темрява поступається, і кімната змінює барви, наче обережно прокидається разом із нами.

— Я піду гляну до доньки, — кажу, підводячись. Голос звучить рівно, хоча всередині ще тремтіння.

Він коротко киває. 

І я тікаю. Тікаю від ніяковості і якогось прихованого страху, що розпитування таки почнуться.

Виходжу в залу. Там тихо, лише рівне, спокійне дихання сплячої Адельки, розсипається маленькими хвилями. Сідаю поруч, торкаюся її волосся, прохолодного лобика й відчуваю, як у грудях поступово розчиняється напруга. Все гаразд ― температури нема.

Якийсь час сиджу поруч із нею, наче набираюся спокою й сили, дивлюся на її обличчя — спокійне й тепле у сні. Крихітні пальчики стиснуті в кулачок, дихання рівне, безтурботне. Я проводжу долонею по м’якому волоссю й відчуваю, як поступово розчиняється внутрішня напруга.

У голові знову виринає обличчя Тараса. Його мовчання. Розуміючий погляд. Він не тиснув, не розпитував, навіть удав, що нічого не помітив. І від того в мені зароджується щось нове — не довіра, ні, до неї ще далеко, занадто далеко. Але вдячність. Тиха, обережна вдячність за те, що він дозволяє мені залишатися у своїй тиші. Бо я не готова ні з ким обговорювати своє життя. Воно й досі болить. Можливо, він навіть не здогадується, наскільки важливою для мене виявилась ця тиша. Але я вдячна…

Донька трохи ворушиться у сні, торкається щокою до моєї долоні, і на мене накочується дивний спокій. Вона така рідна, така розімліла, що хочеться просто сидіти й дивитися на неї нескінченно.

Очі печуть від недосипу, тіло ломить від втоми й напруги. Але я все одно не можу дозволити собі розслабитися повністю, не можу лягти поруч і довіритися сну. Я все ще на сторожі.

Але прилягти напівсидячи — можу. Хоч трохи схилити голову до подушки, прикрити запалені повіки й дати собі кілька хвилин відпочинку. Набратися сил.

Обережно опускаю голову біля її голівки, цілую в лобик — майже непомітно, легенько. Дихаю рівно, намагаюся не збудити. Тіло здається важким, кожен м’яз ніби розчиняється, а думки плутаються.

Раптом розумію, як прохолодно в кімнаті. Гарячий чай прогрів нутрощі, але той маленький ковток так і не прогнав холод ізсередини. Зуби починають цокотіти.

Майже несвідомо вкриваюся краєчком ковдри, слідкуючи, щоб Аделька теж була повністю накрита. Ледь стримую дрижаки. «Чому так холодно?» — пульсує в голові думка. Наче я раптово опинилася в мороз на вулиці. І суглоби викручує, руки ломить.

Знаю — це від того, що несла й сумку, й Адельку, а вона вже величенька дівчинка. Мені й справді треба відпочити, поспати. Ще трішки, зовсім трішки полежу тут, з нею. А тоді підемо заселятися в готель. Одну хвилиночку…