Розділ 2

Ми йдемо вузькою вулицею. Місто ще спить — жодної машини, лише кілька самотніх вікон світяться теплим світлом. Під ногами пожухле листя, кудись поспішає кіт, зникає в темному провулку. Повітря прохолодне, свіже, пахне вогкістю й пилом, десь далеко чути перші крики пташок. 

І чим ближче світанок, тим моторошніше здаються темні силуети будинків — наче застиглі тіні, що спостерігають за кожним кроком. Я міцніше притискаю Аделіну до себе, ловлю на собі уривчасте світло від ліхтарів і мороз пробігає хребтом: а що як це була помилка. Довіритись незнайомцю, з дитиною… 

Стає моторошно. Сумніви з кожним кроком глибшають. Наростають. Але в паніку перерости не встигають. Бо вже за хвилину ми зупиняємось біля дев’ятиповерхівки. 

Вона височіє між старими п’ятиповерхівками, ніби чужа серед своїх. Будинок не новий, але під’їзд акуратний: свіжо пофарбовані стіни, справний домофон, лампи горять. Ліфт теж новий, чистий, із дзеркалом у повний зріст.

Ми підіймаємось мовчки. Я ловлю своє відображення в дзеркалі ліфта — розпатлане волосся, втомлені очі, донька на руках. Усе це виглядає нереально, ніби чужа жінка в чужому житті.

— Я тут уже майже рік не був, — трохи ніяково каже Тарас, відчиняючи двері ключем. — Тож… не зважайте на пил і безлад.

Квартира зустрічає нас тишею й запахом, притаманним зачиненим помешканням. Звичайна трикімнатна «чешка» зі старим, але доглянутим ремонтом. Темні дерев’яні меблі, килим на підлозі, старенькі гардини. У коридорі — вішак із залишеними кимось речами, пара книг на тумбі, пилом припорошена ваза.

— Не роззувайтесь, — зупиняє він мій рух, коли я машинально тягнусь до взуття. — Підлога брудна. Краще так.

Він проводить нас у залу, де під стіною стоїть великий диван. Тарас відразу розгортає шафу, дістає плед і струшує його, намагаючись хоч трохи освіжити.

— Тут можна покласти дівчинку. Я зараз знайду більш-менш чисту ковдру. А ви… відпочиньте трохи.

Я обережно вкладаю Аделіну на диван. Вона трохи ворушиться, але не прокидається. Серце стискається від полегшення.

— Я зроблю вам чаю, — додає Тарас. — Хоча… з їжі тільки галети із сухпайка.

Він намагається сказати це жартома, але голос звучить хрипло й трохи винувато.

Киваю. Й він зникає за дверима. Я ще трохи сиджу біля доньки. Знімаю з неї черевички, поправляю ковдру. Притуляюсь губами до теплого лобика. Вона така спокійна і навіть не підозрює в якій ситуації ми опинились. Що її мама, на яку вона звикла покладатись, геть не знає що робити далі. Сумнівається, чи прийняла правильне рішення. Чи можна було пошукати альтернатив, а не стрімголов мчати в невідоме місто. Що її мама тепер і гадки не має як жити далію. На що… 

Зітхаю… ковтаю набіглі на очі сльози. На них поки не маю права. Зараз головне, щоб Аделька не захворіла. Здоров'я на першому місці. А далі.. далі якось буде. Я знайду роботу, квартиру. Щось вигадаю. Я зобов’язана дати доні спокійне життя, без криків і агресії. Я вчинила правильно. 

Впевнившись, що Аделінка міцно спить, а температура не росте, теж йду на кухню. Вона зустрічає мене холодом і тишею. Вікна ще темні, лише світло лампи робить простір більш-менш затишним. Маленький стіл із потертою скатертиною, кілька стільців, на підвіконні — забута глиняна кружка з відбитим краєм. Атмосфера така, ніби час тут зупинився.

Рюкзак Тараса у кутку, куртка й панама недбало кинута на стілець. На ньому лише темна футболка, штани з пікселем, заправлені в берці. І все це виглядає настільки органічно, наче він був створений для цього. Військовий навіть на кухні залишається військовим.

Він дістає старий електричний чайник, відкриває кришку й мовчки обмиває його під краном. Рухи зосереджені, чіткі, навіть у дрібницях відчувається звичка робити все послідовно. Потім набирає свіжу воду, ставить чайник на підставку.

— Трохи зачекаємо, — кидає він, не озираючись, якимось чином здогадавшись про мій прихід. — Коли відкриються супермаркети, можна буде щось купити. 

Голос його звучить рівно, але я бачу, як він крадькома коситься на мене, наче оцінює: чи сприймаю я це як гостинність, чи як вимушений мінімум. Він відкриває одну з шафок, витягує пачку, ставить на стіл.

― Дякую… дякую, що допомагаєте…

Сідаю на край стільця, невпевнено тримаючи руки на колінах, і відчуваю, як щоки наливаються теплом. В цій тиші моє «дякую» звучить занадто тихо, але він кидає короткий погляд, і цього досить. Я ніяковію ще більше, бо розумію — ми чужі люди, а він зробив для мене і доньки більше, ніж дехто з тих, кого я знала роками.

А за кілька хвилин переді мною вже чашка з гарячим напоєм. Пар від чаю підіймається тонкою цівкою.

— Він, мабуть, уже не смачний… — говорить спокійно, ніби виправдовується, — Але… Хоч трохи зігріє.

Я киваю, пальці ковзають по теплій кераміці. 

— Дякую, — кажу вдруге, вже голосніше. 

— Та нема за що. Просто… не хотів би, щоб ви тут мерзли, — він замовкає, відводить погляд, а тоді додає майже пошепки: — Тим більше з дитиною.

У грудях щось тремтить. 

Роблю ковток, гаряча рідина обпікає язик. Він сідає навпроти, спирається ліктями на стіл, уважно дивиться, але не занадто відверто.

Але різкий раптовий звук телефонного дзвінка розриває тишу й змушує мене здригнутись. Пальці смикаються, і чашка виливає тонку гарячу смугу на скатертину.