1.5

Серце стискається в тривозі. Хоч би не захворіла. 

На вулиці прохолодно. Тиша огортає, наче ковдра — ніби й спокійно, але десь глибше точиться тривога. Ледь-ледь світліє. Четверта ранку. 

Я стаю біля маршрутки, озираюсь довкола. Маленький автовокзал: ліхтарі мерехтять, порожні лавки, табло вимкнене. Довкола ні душі.

— А автовокзал закритий? — питаю водія несміливо. 

Він зиркає на мене, потирає потилицю. 

— Е-е-е... Звісно закритий, мала, містечко невеличке. Хто ж там поночі буде сидіти. Рейсів нема. Заправка лиш працює…

Я переводжу погляд туди, куди він киває. На краю дороги жевріє світло: невеликий кіоск із кавою, кілька вітрин із чипсами та пляшками води, яскравий неон “24/7”. Біля входу порожньо, тільки смітник і кілька розкиданих недопалків. Там хоча б є люди, подумки повторюю, хочеться вірити.

Я переминаюсь з ноги на ногу, притискаю доньку ближче до себе ― не гаряча, просто тепла. Тепліша, ніж зазвичай. В очах щипає. Стою серед світанкової тиші, наче остання у світі людина. Що далі?

Знову ловлю на собі погляд військового. Він стоїть трохи далі, під ліхтарем, тримає телефон у руці. Дивиться прямо на мене, уважно, так, що по шкірі біжать мурашки. Не йде. Не відводить очей.

Я зводжу погляд назад на водія. 

— Може, ви знаєте когось, де можна безпечно почекати до ранку? Нам всього лиш на кілька годин... Щоб зігрітись… Доки не почнеться в готелі поселення…

Він знизує плечима, ніяково відвертається. 

— Справді, не підкажу. Я тут тільки висаджую. Вам дійсно краще там спитати, ― знову махає в сторону заправки.

У цю мить, в ранкові, трохи моторошній тиші, я чую кроки. Вони впевнені, чіткі, наближаються й особливо лунко звучать. Я інтуїтивно здогадуюсь, хто це, й горлі пересихає від страху. Переконую себе, що він не мій чоловік, але все одно трохи злякано стискаюсь. Ледь знаходжу в собі сили зустріти його прямим поглядом. Та, коли чую тихий, чіткий голос, наче команду, нервово притуляю до себе доньку. 

— Ви можете піти до мене. Випити чогось гарячого, — каже просто. Не надто м’яко, але й не грубо. Констатує факт. ― Тут з дитиною не дуже зручно.

Я завмираю. 

— Я... Дякую, але... 

— Можете сфотографувати мої документи. Надіслати кому треба. Якщо боїтесь. Квартира в центрі, йти кілька хвилин.

Мені хочеться щось відповісти. Але всередині — тиша. Лиш за доньку переживаю. А що як дійсно захворіла. Перенервувала.

Знову спогади флешбеком. Його налиті кров’ю очі. Аделінка посеред кімнати. Очі величезні. На пів обличчя. Її плач до істерики.

— Покажіть документи, — кажу тихо. 

Він дістає посвідчення. Прямо при мені. Військовий квиток. Я фотографую, навіть імітую відправку комусь. Насправді — просто зберігаю в галереї. Йому не кажу.

Водій не відходить. Теж тупцяє поруч. 

― А ну й мені, хлопче, про всяк випадок покажи, ― хмурить сиві кудлаті брови. ― А ти, дівчинко, запиши мій номер. І дай свій. Про всяк випадок. Дзвони, якщо що. Я теж завтра тебе наберу. 

— Дякую, — шепочу.

― Та чого. У мене донька така ж… Хіба не розумію…

У горлі пече. Мені і лячно, й водночас незвично, дивно і приємно, що незнайомі люди раптово допомагають.

— Можна? — киває військовий на мою сумку.

Я дозволяю. Не сперечаюсь. Сил нема.

― Я, до речі, Тарас, ― трохи ніяково усміхається. ―Хоч ви вже, мабуть, знаєте… ― натякає на ім’я в документах.

― Я… кхм… ― раптово запинаюсь. Прокашлююсь. ― Софія… ― називаю своє. 

Вдихаю на повні груди. І ми мовчки виходимо з двору автостанції. 

Минаємо порожню площу. Йдемо повільно, я намагаюсь не розбудити Аделіну. Вона затихла, тільки іноді пхинькає уві сні.

І раптом розумію — я втомилась настільки, що вже не можу боятись. Головне, щоб з донечкою було все гаразд.