1.4

— Ма, мені смачно, — каже Аделінка. — Хочеш?

Я посміхаюсь.

— Ні, не хочу. Їж! Тобі смачно — і мені добре.

Вона киває. Дожовує.

Я знову ховаюсь у телефон. Встановлюю месенджер. Новий акаунт. Нове життя. Гуглю це Дубове, в яке ми їдемо. Пробиваю номера готелів, хоч чогось, де можна зупинитись. Край там гарний, туристичний. Тож буде де заночувати. Дзвоню на кілька номерів, проте скрізь мені говорять, що хоч номера є, але заселення у них з дванадцятої дня. Бронюю в найдешевшому. А сама схиляю голову на руки. А що ж мені до дванадцятої робити? На вокзалі сидіти? Просто руки опускаються. 

І раптом — запах кави. Свіжозварена, густа, з вершковим відтінком.

Переді мною — чашка.

Я підводжу очі.

Він.

— Не відмовляйтесь, — каже спокійно. Голос у нього низький, глибокий. — Дорога ще довга. А вам, судячи з усього, знадобиться сила.

Я розгублена. Хочу сказати «дякую» або «не треба». Але встигаю тільки:

— Я...

— Не переживайте, — знову він. — Це просто кава.

І вже за секунду розвертається й виходить. Його постать зникає за дверима.

Я обхоплюю гарячу склянку двома руками. Вона обпікає, але й проганяє тривожні, лячні мурашки з пальців. Як ніби повертає мене в тіло. Пахне — затишком. Смакує — спокоєм. Якраз допиваю її, коли водій всіх кличе у салон.

Дорога ще довга. Я дрімаю, час від часу перевіряю, як там Аделька. Зуби цокають голосніше, ніж хотілося б. Хоч літо, але ночі холодні. Курточка й ковдра, яку я таки дістала з сумки, вкривають донечку. Сама ж у тонкій футболці, скручуюсь калачиком, намагаючись зберегти хоч крихту тепла.
Поринаю в сон. Але він приносить кошмари. Він знову кричить, замахується, а Аделька ридає, вчепившись у мої ноги. І тоді його налиті кров’ю очі повільно переводяться на неї. 

— Ні! — намагаюсь крикнути, але з вуст не виривається жодного звуку.

Я здригаюся й прокидаюсь. Лише тоді усвідомлюю — це був сон. Я все ще в тій самій маршрутці. Але мені тепло. Бо прикрита великою курткою. Вона пахне чимось знайомим, дивно рідним: лосьйоном після гоління й ледь відчутним запахом тютюну. На тканині — піксель. 

Обережно повертаю голову. Військовий спить, відкинувшись на сидіння, насунувши панаму на очі.

Моє обличчя заливає жар. Він накрив мене своєю курткою. А сам?..

Сідаю. Сон зникає. Бездумно вдивляюсь у вікно, поки всі довкола сплять. За шибкою ніч плавно переходить у сірий світанок, обрій світліє, і з кожною годиною пасажирів меншає. Спершу виходить бабуся з клунками, потім пара підлітків. Один з них махає водієві, інший тягне за собою рюкзак — обидва зникають у темряві. Потім ще зупинка, ще одна… І зрештою ми лишаємось удвох. Я — з донькою, що спить у мене на руках, і він — мовчазний, з великим рюкзаком біля ніг.

Нарешті маршрутка зупиняється. Водій вимикає двигун і повертається до нас:

— Все, приїхали. Кінцева.

Військовий стріпується, обводить туманним поглядом салон. 

Відчуваю, що червонію, коли його очі спиняються на мені. 

― Дякую, ― протягую куртку. 

― Киває. 

Виходить першим. 

Я переводжу подих. Повільно підводжусь, перекидаю сумку через плече, пригортаю Аделіну до грудей. Вона спить важко, з відкритим ротиком, голова лежить мені на плечі. Тепла, довірлива, не усвідомлює нічого. І слава Богу. Але щось мені в її диханні здається дивним. Тривожним. Щось коле тоненькою голочкою. Материнська інтуїція? Кажуть ― її немає. Але я все одно відчуваю ― щось не так.