1.3

Люди заходять, хтось виходить. Маршрутка то гальмує, то знову набирає швидкість. Донька дрімає, схилившись до мене, а я притискаю її до себе, загорнуту в мою курточку, зігріваю долонею спинку крізь тонку кофту. Ковдра залишилась у сумці, а сумку водій закинув у багажник. Їй тепло, а в мене трохи зуби цокотять. Та це не страшно. Головне ― доїхати.

Нарешті, після кількох годин дороги, водій оголошує:

— Зупинка на двадцять хвилин. Тут і їдальня є, і туалет. Далі вже довго без нічого.

Я легенько торкаюсь Аделькіної щічки, такої м’якенької, гладкої, як тонкий шовк. Донечка прокидається, мружиться. Тре заспані оченята маленькими кулачками. Ніколи не втомлюсь спостерігати за нею. Такою рідною, найкрасивішою у світі.

— Ма, ми приїхали?

— Ні, Зайчику. Але можемо щось перекусити й трохи розім'яти ніжки. Ходімо?

Вона киває, і ми поволі встаємо.

Кафе біля дороги виявляється напрочуд затишним. Дерев’яні столи, лампове світло, запах борщу й свіжого хліба. На стінах картини з лавандовими полями. На прилавку — ціни ручкою на аркушах: “пюре з котлеткою — 55 грн”, “чай — 20”, “сік дитячий — 25”.

Беру для Аделіни пюре і сік. Себе ігнорую — економимо. Хто знає, наскільки швидко вдасться знайти роботу. Треба подбати про неї, про себе. Щоправда, є ще банківська карта. Та я боюсь нею користуватись. Чи то справді ― реальна загроза, чи то я детективів передивилась, але не хочу, щоб відстежили. Власне, тому й маршруткою їду, а не потягом. Хоч потягом було б зручніше і комфортніше. Тут ніхто не питає моїх паспортних даних. Хіба мало жінок з дітьми подорожує в наш час?

Доки чекаємо замовлення, бачу невеличкий кіоск біля входу — там продають батарейки, журнали, стартові пакети. Купую один. До столу повертаюсь уже з новою SIM-карткою в долоні. Стару — ту, яку він точно зможе відстежити — викидаю у смітник біля дверей.

Сідаю. Донька їсть пюре з апетитом. А я...

— Ма, а чому ти собі нічого не взяла?

— Я не голодна, — відповідаю тихо, стискаючи в руках телефон.

Насправді нудить. Не від голоду — від страху. Увесь шлунок зібрався в кулак.

Вставляю нову сімку. Телефон ще трохи думає — і запускається. Чистий. Як світанок.

Першим ділом скидаю все до заводських налаштувань. Він мовби глибоко вдихає, очищується. Далі питає Wi-Fi. Я озираюсь.

— Вибачте, — звертаюсь до жінки за прилавком. — У вас є Wi-Fi?

— Так, звісно. Lavanda123, — кидає вона з усмішкою. ― І такий самий пароль.

Я уважно вводжу. Кілька разів промахуюсь ― і, звісно, вибиває помилку. Але зрештою телефон під'єднується. Кусаю губи поки роблю акаунт, вигадую логін і пароль до пошти. Реєструюсь.

Зосереджена на справі не відразу помічаю, що карком наче біжать колючі мурашки. І вуха пече, ніби окропом хлюпнули. 

А коли підіймаю голову, раптово ловлю зосереджений погляд. Військовий — той, що спав — стоїть біля кавомашини. І дивиться. Недовго. Погляд не настирний, радше вивчаючий. Але точно не байдужий.

Я відводжу очі.

Він щось каже продавчині, отримує свою каву. Проходить повз наш стіл. Ні слова.

А я все ще тремчу. Легкий озноб, ніби в приміщенні стало холодніше, пробігає шкірою ховаючись на кінчиках пальців. Чи це страх добирається до кісток?