1.2

Автовокзал зустрічає сірим асфальтом, зім’ятими афішами на стінах і запахом дизелю. Аделька прилипла до моєї шиї, мовчить, тільки зітхає, втомлена бігом.

Біжу до першої маршрутки — стара, забита коробками. Водій жує щось і курить. 

— Куди їдете? — видихаю, тримаючи доньку на руках.

— На Тернопіль, — відповідає, навіть не глянувши. 

Ні. Близько. Може, він здогадається.

Озираюся. Ще одна маршрутка. Синій «Спринтер», вже гуде двигуном. Бічні двері відчинені, всередині — кілька пасажирів. Підбігаю. 

— Куди? 

— Дубове. 

— Є місця? 

— Є. Скільки вас?

— Двоє. Я і донька. Можу взяти на коліна.

Він дивиться на нас, ковзає поглядом по доньчиному червоному носику, по моїй розтріпаній куртці. 

— Сто двадцять п’ять. Дитина без місця — безкоштовно. 

Ковтаю сухим горлом.

— Дякую!

— Сідайте. Поки можна на два, потім візьмете, коли доберу по дорозі. 

― Дякую, ― знову шепочу. Губи тремтять. В очах починає щипати. 

Опускаю голову. Мушу бути сильною, мушу тримати себе в руках. Зараз не час і не місце для сліз.

Відраховую гроші — вистачить. Ще й трохи залишиться. Дубове... чула щось таке. Може, селище? Ніколи там не була. Та й байдуже. Головне — далеко.

Сідаємо. Маршрутка майже порожня. На передніх сидіннях — пара підлітків, хлопець і дівчина з рюкзаками. У кутку бабуся з клунками, біля вікна дрімає військовий — здається, навіть не помітив, що хтось зайшов.

Водій клацає дверима.
Зручно влаштовую доньку поруч, біля вікна. Розстібаю на ній кофтинку й міцно обіймаю за плечі. Вона вже майже дрімає, голова хилиться на бік. Я дивлюсь у вікно, ніби він може з’явитися будь-якої миті. Бігти вже нікуди.

Двигун реве, маршрутка рушає. Серце гупає в такт колесам. Ми їдемо. Повільно вибираємось з автовокзалу, минаємо кілька вулиць, рекламні вивіски, кіоск з кавою. За вікном миготять перехожі. Нарешті — траса. Позаду залишається стела з назвою міста, перекресленою навскісною лінією. Я дивлюся на неї — й уперше за день стає легше дихати.

А тоді накочує. Спогади, від яких я тікаю так само, як від нього. Коли все покотилося в прірву? Раніше він був іншим: турботливим, обережним, носив мене на руках, пилинки здував. Потім народилася Аделька — і рік минув у тумані: пелюшки, годування, безсонні ночі. А вперше він зірвався тоді… на її день народження, коли виповнилося два.

Я хапаюся за подих, відганяю думки. Болить згадувати. Притискаю доньку до себе ще міцніше.

Живіт її бурчить так голосно, що чую навіть попри гул двигуна. Вона зиркає на мене знизу вгору, очі великі, круглі. 

— Ма… я хочу їсти.

Я вдихаю, видихаю. Мені б самій щось кинути в рот, та про це навіть не думаю. Чайник, мабуть, досі кипить. А каша стоїть на столі, вже холодна. Я не вимкнула плиту. Не озирнулась. Просто втекла.

Дивлюсь на неї. Маленька, голодна. Соромно, що не подумала про це. 

— Потерпи, кицю. Ще трохи, — шепочу. — Буде зупинка — куплю щось, добре?

Вона киває. Але я бачу — вона не вірить. Просто намагається бути слухняною.

Тут озивається бабуся з клунками. 

— Візьміть, — каже і простягає пиріжок, загорнутий у серветку. — З картоплею. Тільки вранці пекла.

Я завмираю.

— Ні, що ви… 

— Та беріть, — махає рукою. — Дитині треба. А до зупинки ще години три їхати, що вона, терпіти буде. Це ж дитя. 

Я беру пиріжок, кладу доньці на коліна. Вона аж очі розкриває — дивиться на мене, потім на бабусю. 

— Дякую, — тихо каже.

Бабуся посміхається. Очі в неї світлі, теплі. Мудрі. Ніби бачать трохи далі, ніж ми всі інші.

— Іноді найстрашніше — це перший крок, — каже вона. — Але саме він веде до свободи. Далі буде легше. Повір.

Я кліпаю. Ковтаю щось тверде в горлі. Мовчу. Лише обіймаю доньку й дивлюсь у вікно. Ми залишаємо позаду страх, крики, двері, що грюкають… Може, і справді буде легше.