Розділ 1

Софія

Кидаю в сумку все, що потрапляє під руку. Реглан, кілька кофтинок, штанці. Її улюблений зайчик. Запасна білизна. Гаманець. Телефон — напіврозряджений, але хоча б є. На кухні пищить чайник, але я не маю часу його вимикати.

— Мамо, ми куди? — питає донька, шморгаючи носом. Її щічки в сльозах, вона тримає мене за коліно, не відпускає.

Я не знаю, що їй сказати. Не знаю, куди ми йдемо. У мене був план. Я мала почекати ще трохи: зібрати грошей, знайти безпечне місце, підготувати документи. Але все сталося занадто рано. І тепер — або зараз, або ніколи.

Мимоволі торкаюсь щоки. Ще пече. Він сам не повірив, що зробив це. Секунда — і його рука на моєму обличчі. Потім — тиша. Мовчанка, яка розколола мене зсередини.

Я не маю друзів, до яких можна втекти. Мама давно не з нами. У притулок? До поліції? Це не допоможе. Не з такими, як він. Допоможе тільки втеча. Зникнути з його життя без сліду. Бо що, якщо Аделька ще раз таке побачить? Що, якщо наступного разу він ударить так сильно, що я не зможу підвестися? Або, не дай Боже, підніме руку на доньку? Чекати цього я не буду.

Відкриваю гаманець. Грошей мало. Я збирала потроху, ховала від нього — в кишенях, у шухлядах, за книжками. Планувала мати більше. Але це все, що є. Чи вистачить? Принаймні, щоб вирватися звідси. А далі… якось буде.

Кидаю купюри до внутрішньої кишені. Телефон — у штанах. Сумку — на плече. Доньку — за руку. Вона ще схлипує, тицяє пальцем у свою плюшеву ковдру.

— Бери, мала, — сичу крізь зуби і запихаю ковдру в сумку зверху.

Часу обмаль. До супермаркету й назад — хвилин двадцять. Він встигає. А якщо роздратований — перевищить швидкість. Йому ніхто нічого не скаже, не оштрафує. Йому можна. Їхав туди без куртки, значить, думав лише про одне. Пляшка — "щоб заспокоїтись", як він каже. А я вже бачу, як на шиї жилка сіпається. Занадто довго мовчить — це гірше за крик.

Відчиняю двері. Виводжу доньку на сходову. Тисну кнопку виклику ліфта. Раз. Другий. Світиться червона стрілка, але кабіна повзе з верхніх поверхів, не кваплячись. Серце б’ється так гучно, що наче чую його у вухах.

— Швидше, — шепочу, ніби сам ліфт може почути. Донька стискає мою шию, сопе в плече.

Нарешті дзвінок. Двері відчиняються, і ми заходимо всередину. Тісно, душно. Тисну «1». Кабіна зривається вниз, але повільно, надто повільно. З кожним поверхом здається, що хтось ось-ось натисне кнопку з іншого боку, двері відчиняться, і все скінчиться ще до початку.

— Ну ж бо, — видихаю, стискаючи ремінець сумки так, що біліють пальці. Ліфт дзенькає на першому поверсі, двері розсуваються.

Я виходжу, майже вибігаю з під’їзду. У дворі пахне нічною прохолодою. Донька мружиться від світла ліхтарів. Дякую подумки, що консьєржа сьогодні немає на місці ― ніхто не помітив, як ми тікаємо. Ніхто не донесе…

Автовокзал. П’ятнадцять хвилин пішки. Двадцять — якщо нести. Таксі? Надто дорого. Гроші — кожна копійка — тепер як кисень. Я взяла не так багато, щоб не здогадався. Що деякі речі зникли, теж не відразу помітить. Він не знає, що де лежить. Ніколи не знав. Просто користувався. Відсутність мене й Адельки не впаде в очі поки не зголодніє або не стане шукати пульт, подумає спершу, що я як завжди після сварки пішла в кімнату доньки спати. А це ще години дві фори. 

А потім… Потім почне шукати, як мисливський пес… Винюхувати… Спершу подумає, що до подруги пішла. Може, подзвонить їй. Мені… Я не візьму слухавку. Номер зміню пізніше. Це плюс пів години…

Біжимо.

Мої любі 💛

Дякую, що завітали у світ моєї історії! Кожна сторінка для мене особлива, і дуже приємно знати, що ви вирішили дати їй шанс.

Якщо вам сподобалася перша глава, буду неймовірно вдячна за сердечко, коментар чи додавання книги в бібліотеку. Це не просто кліки — це ваша підтримка, яка допомагає мені рухатися далі і створювати нові пригоди для героїв. Я вирішила цю книгу зробити для вас безкоштовною. Не знаю, чи завершиться історія в цьому томі, чи розтягнеться на два, поки в роздумах і творчій лихоманці. І тому ваші вподобайочки такі важливі, адже окрім них у мене більше не буде жодної винагороди за роботу. Тому не полінуйтесь, натисніть на сердечко, порадуйте свою авторку бодай такими “смаколиками”. Це лише секунда в дії, а для мене ― безмежне натхнення!

Ваші відгуки, думки і маленькі знаки уваги надихають мене відкривати героїв ще глибше і робити сюжет яскравішим.

Дякую, що читаєте, переживаєте разом із героями і даруєте тепло своїх сердець 💛

З любов’ю — ваша Ванілька ✨

Тож, гортаємо далі, там продовження!