Розділ 1

Софія

Кидаю в сумку все, що потрапляє під руку. Реглан, кілька кофтинок, штанці. Її улюблений зайчик. Запасна білизна. Гаманець. Телефон — напіврозряджений, але хоча б є. На кухні пищить чайник, але я не маю часу його вимикати.

— Мамо, ми куди? — питає донька, шморгаючи носом. Її щічки в сльозах, вона тримає мене за коліно, не відпускає.

Я не знаю, що їй сказати. Не знаю, куди ми йдемо. У мене був план. Я мала почекати ще трохи: зібрати грошей, знайти безпечне місце, підготувати документи. Але все сталося занадто рано. І тепер — або зараз, або ніколи.

Мимоволі торкаюсь щоки. Ще пече. Він сам не повірив, що зробив це. Секунда — і його рука на моєму обличчі. Потім — тиша. Мовчанка, яка розколола мене зсередини.

Я не маю друзів, до яких можна втекти. Мама давно не з нами. У притулок? До поліції? Це не допоможе. Не з такими, як він. Допоможе тільки втеча. Зникнути з його життя без сліду. Бо що, якщо Аделька ще раз таке побачить? Що, якщо наступного разу він ударить так сильно, що я не зможу підвестися? Або, не дай Боже, підніме руку на доньку? Чекати цього я не буду.

Відкриваю гаманець. Грошей мало. Я збирала потроху, ховала від нього — в кишенях, у шухлядах, за книжками. Планувала мати більше. Але це все, що є. Чи вистачить? Принаймні, щоб вирватися звідси. А далі… якось буде.

Кидаю купюри до внутрішньої кишені. Телефон — у штанах. Сумку — на плече. Доньку — за руку. Вона ще схлипує, тицяє пальцем у свою плюшеву ковдру.

— Бери, мала, — сичу крізь зуби і запихаю ковдру в сумку зверху.

Часу обмаль. До супермаркету й назад — хвилин двадцять. Він встигає. А якщо роздратований — перевищить швидкість. Йому ніхто нічого не скаже, не оштрафує. Йому можна. Їхав туди без куртки, значить, думав лише про одне. Пляшка — "щоб заспокоїтись", як він каже. А я вже бачу, як на шиї жилка сіпається. Занадто довго мовчить — це гірше за крик.

Відчиняю двері. Виводжу доньку на сходову. Тисну кнопку виклику ліфта. Раз. Другий. Світиться червона стрілка, але кабіна повзе з верхніх поверхів, не кваплячись. Серце б’ється так гучно, що наче чую його у вухах.

— Швидше, — шепочу, ніби сам ліфт може почути. Донька стискає мою шию, сопе в плече.

Нарешті дзвінок. Двері відчиняються, і ми заходимо всередину. Тісно, душно. Тисну «1». Кабіна зривається вниз, але повільно, надто повільно. З кожним поверхом здається, що хтось ось-ось натисне кнопку з іншого боку, двері відчиняться, і все скінчиться ще до початку.

— Ну ж бо, — видихаю, стискаючи ремінець сумки так, що біліють пальці. Ліфт дзенькає на першому поверсі, двері розсуваються.

Я виходжу, майже вибігаю з під’їзду. У дворі пахне нічною прохолодою. Донька мружиться від світла ліхтарів. Дякую подумки, що консьєржа сьогодні немає на місці ― ніхто не помітив, як ми тікаємо. Ніхто не донесе…

Автовокзал. П’ятнадцять хвилин пішки. Двадцять — якщо нести. Таксі? Надто дорого. Гроші — кожна копійка — тепер як кисень. Я взяла не так багато, щоб не здогадався. Що деякі речі зникли, теж не відразу помітить. Він не знає, що де лежить. Ніколи не знав. Просто користувався. Відсутність мене й Адельки не впаде в очі поки не зголодніє або не стане шукати пульт, подумає спершу, що я як завжди після сварки пішла в кімнату доньки спати. А це ще години дві фори. 

А потім… Потім почне шукати, як мисливський пес… Винюхувати… Спершу подумає, що до подруги пішла. Може, подзвонить їй. Мені… Я не візьму слухавку. Номер зміню пізніше. Це плюс пів години…

Біжимо.

Автовокзал зустрічає сірим асфальтом, зім’ятими афішами на стінах і запахом дизелю. Аделька прилипла до моєї шиї, мовчить, тільки зітхає, втомлена бігом.

Біжу до першої маршрутки — стара, забита коробками. Водій жує щось і курить. 

— Куди їдете? — видихаю, тримаючи доньку на руках.

— На Тернопіль, — відповідає, навіть не глянувши. 

Ні. Близько. Може, він здогадається.

Озираюся. Ще одна маршрутка. Синій «Спринтер», вже гуде двигуном. Бічні двері відчинені, всередині — кілька пасажирів. Підбігаю. 

— Куди? 

— Дубове. 

— Є місця? 

— Є. Скільки вас?

— Двоє. Я і донька. Можу взяти на коліна.

Він дивиться на нас, ковзає поглядом по доньчиному червоному носику, по моїй розтріпаній куртці. 

— Сто двадцять п’ять. Дитина без місця — безкоштовно. 

Ковтаю сухим горлом.

— Дякую!

— Сідайте. Поки можна на два, потім візьмете, коли доберу по дорозі. 

― Дякую, ― знову шепочу. Губи тремтять. В очах починає щипати. 

Опускаю голову. Мушу бути сильною, мушу тримати себе в руках. Зараз не час і не місце для сліз.

Відраховую гроші — вистачить. Ще й трохи залишиться. Дубове... чула щось таке. Може, селище? Ніколи там не була. Та й байдуже. Головне — далеко.

Сідаємо. Маршрутка майже порожня. На передніх сидіннях — пара підлітків, хлопець і дівчина з рюкзаками. У кутку бабуся з клунками, біля вікна дрімає військовий — здається, навіть не помітив, що хтось зайшов.

Водій клацає дверима.
Зручно влаштовую доньку поруч, біля вікна. Розстібаю на ній кофтинку й міцно обіймаю за плечі. Вона вже майже дрімає, голова хилиться на бік. Я дивлюсь у вікно, ніби він може з’явитися будь-якої миті. Бігти вже нікуди.

Двигун реве, маршрутка рушає. Серце гупає в такт колесам. Ми їдемо. Повільно вибираємось з автовокзалу, минаємо кілька вулиць, рекламні вивіски, кіоск з кавою. За вікном миготять перехожі. Нарешті — траса. Позаду залишається стела з назвою міста, перекресленою навскісною лінією. Я дивлюся на неї — й уперше за день стає легше дихати.

А тоді накочує. Спогади, від яких я тікаю так само, як від нього. Коли все покотилося в прірву? Раніше він був іншим: турботливим, обережним, носив мене на руках, пилинки здував. Потім народилася Аделька — і рік минув у тумані: пелюшки, годування, безсонні ночі. А вперше він зірвався тоді… на її день народження, коли виповнилося два.