Пролог

  Дівчина мовчки відчинила величезні, масивні двері, що прикрашали замок ще за часів її прадідуся, і ввійшла до кімнати. Вона бережно провела рукою по дубовому столі й на мить затамувала подих.

  Кімната була оздоблена найвидатнішими майстрами. Казково розписана стеля, величні колони біля входу та дорога мармурова підлога — усим цим так пишався її батько. В променях вечірнього сонця виблискували рами численних картин, проте головним з них був їх сімейний портрет. Він був створений ще в ті прекрасні часи, коли Анетта зовсім не знала що таке проблеми. Вона бігала стежинками їхнього розкішного саду, зриваючи квіти своїй дорогій матусі. Вона потайки тікала до лісу, аби насолодитися красою природи. І все тоді було так просто. Але ця казка давно закінчилася і зараз, стоячи в кабінеті свого батька, вона молилася аби з ним все було гаразд. 

  Вона не могла втратити його — єдину рідну людину, що залишилася. Він був її опорою стільки років. Він беріг її від найменшого подиху вітру, ховав від всіх бід і проблем, але так і не зміг повністю захистити.

  Десь здалеку почулися голоси людей. Вона ковзнула поглядом по дверях, через які в ту ж мить ввійшов її дядько Саймон. Огрядний чоловік, в якого уже давно посивіло волосся від пережитого болю, подивився на юну принцесу з таким розпачем, що вона все зрозуміла без слів. Анетта безсило впала на підлогу і залилася гіркими сльозами. Дівчина гнівно вдарила рукою по столу, залишивши значний забій. 

  Саймон повільно підійшов до племінниці, витираючи одиноку сльозу, що скотилася з його очей.

— Анетто, люба, заспокойся. Ми вже нічого не можемо зробити.

  Але дівчина не чула його слів. Вона чимдуж вибігла з кімнати і попрямувала вдовж коридору до спальні батька, де стояли двоє охоронців. Побачивши принцесу, вони перегородили їй шлях, не давши увійти до кімнати.

— Впустіть мене негайно, інакше пошкодуєте! — закричала Анетта, не приховуючи біль та розпач у голосі.

— Вибачте, але ми не можемо цього зробити. Це наказ Вашого дядька, — з незворушною строгістю вимовив охоронець.

  Анетта поправила спідницю своєї сукні і мляво пішла назад до кабінету. Сльози зрадницьки текли з очей все з більшою і більшою силою. Вона більше не могла стримувати свої емоції. Відтепер Анетта сама у цьому жорстокому світі. І як би там не було, усвідомлення цього все більше ятрило їй душу. З цього моменту усе лягло на її тендітні плечі. Хоча ні, тендітними вони були до смерті матері, а з тих пір усе що вона пережила вигартувало в ній сильну жінку, яка своїм характером може підняти усе королівство. Просто для цього потрібен час, час якого вже немає...

  Вітаю вас на сторінках моєї нової книги. Сподіваюся, вона залишить у вас гарне враження. Буду рада вашим зірочкам та коментарям. Це надихає творити й надалі. До зустрічі у новій главі!