Розділ 12

На останній фразі завмираю. Це що таке?

Коли я стежила за сторінкою Оксани, то не раз фантазувала, як мої малюки гуляють із нею і називають бабусею. Але її син виявився Яном Клейном і подав на мене до суду, тому прохання звучить абсолютно недоречно. Та я нізащо не дозволю ні йому, ні його матері наблизитися до моїх хлопчиків!

– Я знаю, що у вас зі Славою не було романтичних стосунків і дітки з’явилися… хм… специфічним способом. Але це ж – його кровиночки, а він – мій син, нехай і не рідний… Виходить, ваші дітки – мої онуки… А я так мріяла про онуків! – вмовляє мене.

Якби на місці Яна був хто завгодно інший, я погодилася б, не роздумуючи. Але навіть сама думка, що мої діти біологічно пов’язані з Клейном, завдає болю. Не хочу, щоб це було правдою. Мрію забути про неприємний факт як про страшний сон. Недарма заборонено цікавитися особистістю донора!

Кляну себе за цікавість, яка штовхнула до пошуку фотографії… Якби я не порушила правила, нічого не було б. Ні Оксани, ні брудних статейок, ні агресивного Яна в моєму кабінеті, ні суду, ні цієї зустрічі, ні безглуздого прохання.

– Ні, Оксано, ви помиляєтеся, – відповідаю твердо. – Ви правильно помітили, що діти народилися в результаті ЕКЗ. У цьому разі донор не вважається батьком, не має на дітей ні прав, ні обов’язків. Ба більше, саме через те, що я поділилася з вами цією інформацією, ваш син подав на мене до суду. Я не збираюся погіршувати ситуацію, бо й гадки не маю, що в нього на думці й у чому він звинуватить мене завтра.

– Ну що ви, Яночко. Славік подав до суду не на вас, а на клініку. Просто ви виявилися переносником розкритої інформації…

Дивно. Вона дійсно не знає деталей позову?

– Ні, він подав до суду не тільки на клініку, а й особисто на мене. Не на Анастасію, яка, як я зрозуміла з ваших слів, навмисно поширила плітки про його донорство сумнівним виданням, між іншим, вивалявши в бруді також і моє імʼя. З мене досить!

– Обіцяю, що ще раз поговорю зі Славою. Упевнена, це непорозуміння! Ви на суді потрібні тільки як свідок…

– Вибачте, я мушу йти, зовсім не маю часу. До побачення.

Не чекаючи відповіді, поспішаю на паркування. Оксана – мила жінка. Але чомусь від розмови з нею – відчуття, ніби ковтнула отрути. Не вірю в її дурість і наївність. А нещирість чую за версту.

Увечері – знову гра. Новий квест, трохи незвичний формат. Завдання не лише на логіку, а й на знання з історії, у якій я не сильна. Знаю трохи ширше шкільного курсу, але глибше ніколи не цікавилася.

– Ну ж бо, Кішко! – кричить гучним зв’язком Ігор. – Думай!

Легко сказати… Вичавлюю з пам’яті все, що мені відомо про старі університети Німеччини та німецьку середньовічну поезію. Шукати відповідь в інтернеті часу немає – на те й розрахунок організаторів квесту.

– Спробуй «Манеський кодекс» [1], – командую. – Він зберігається в Гейдельберзькому університеті – найстарішому в Німеччині, – видаю максимум із наявних знань. – Більше нічого на думку не спадає.

Демон вводить, але на екрані нічого не змінюється.

– Ще варіант – «Манеський рукопис».

– Ура, підійшло! Тепер там числа. Скільки авторів туди включено?

– Сто десять або пізніше сто сорок.

Демон по черзі пробує обидва числа.

– Пройшли! Наступна загадка…

– О, Кішко, твоє улюблене – знову кістки збирати, – коментує Ігор, розглядаючи елементи нової головоломки.

Після гри ми пів ночі листуємося з Демоном. Він знову вмовляє мене зустрітися. Раніше моїм головним аргументом для відмови було те, що він одружений. Тепер формально нам нічого не заважає, крім мого страху. Я панічно боюся втратити Демона.

Не дозволяю собі думати, що закохана. Але яка різниця, як назвати мою залежність від нього? Мені страшно в ньому розчаруватися. І ще більше боюся його розчарування в мені.

Статистика показує, що часто віртуальне кохання зазнає краху, коли стосунки переходять з онлайн формату в офлайн. Люди схильні приховувати непривабливу інформацію про себе, намагаючись постати перед віртуальним другом у найкращому, найбільш вигідному образі.

Почасти завдяки цьому ми уявляємо співрозмовника не таким, яким він є насправді. Без повного знання про іншу людину ми мимоволі пристосовуємо її до нашого ідеалу й закохуємося в ілюзорний образ. Однак в офлайні все таємне стає явним. І людина, яку ми бачимо перед собою, часто занадто сильно відрізняється від наших фантазій…

А якщо Демон зовсім не такий ідеальний, як мені здається, або я відрізняюся від уявної Кішки, якою він захоплюється?

Страх втратити близького друга сильніший за цікавість. Віднедавна я намагаюся не ризикувати. А тому знову наполегливо відмовляюся.

«Хоч фотку покажи…» – і далі наполягає.

Лізу в галерею. Знаходжу знімок, на якому я стою спиною. Обличчя не видно. Навіщо я зберегла його – не розумію. Мабуть, тому, що я там у вигідному ракурсі в обтислій сукні, яка підкреслює кожен вигин моєї гарної фігури. І навіть по-пацанячому коротка стрижка, яку я тоді носила, ні краплі не псує жіночність образу.

Завантажую фото у вікно месенджера й натискаю «Відправити». Позначка про перегляд з’являється майже миттєво.