Розділ 12.1

На останній фразі завмираю. Це ще що таке?

Коли я стежила за сторінкою Оксани, то не раз фантазувала, як мої малюки гуляють із нею і називають бабусею. Але її син виявився Яном Клейном і подав на мене до суду, тому прохання звучить абсолютно недоречно. Та я нізащо не дозволю ні йому, ні його матері наблизитися до моїх хлопчиків!

– Я знаю, що у вас зі Славою не було романтичних стосунків і дітки з’явилися… хм… специфічним способом. Але це ж його кровиночки, а він – мій син, нехай і не рідний… Виходить, ваші дітки – мої онуки… А я так мріяла про онуків! – вмовляє мене.

Якби на місці Яна був хто завгодно інший, я погодилася б, не роздумуючи. Але навіть сама думка, що мої діти біологічно пов’язані з Клейном, завдає болю. Я не хочу, щоб це було правдою. Мрію забути про неприємний факт, як про страшний сон. Не дарма заборонено цікавитися особистістю донора!

Кляну себе за цікавість, яка штовхнула до пошуку фотографії… Якби я не порушила правила, нічого не було б. Ні Оксани, ні брудних статейок, ні агресивного Яна в моєму кабінеті, ні суду, ні цієї зустрічі, ні безглуздого прохання.

– Ні, Оксано, ви помиляєтеся, – кажу твердо. – Ви правильно помітили, що діти народилися в результаті ЕКЗ. У цьому разі донор не вважається батьком, не має на дітей ні прав, ні обов’язків. Ба більше, саме через те, що я поділилася з вами цією інформацією, ваш син подав на мене до суду. Я не збираюся погіршувати ситуацію, бо й гадки не маю, що в нього на думці й у чому він звинуватить мене завтра.

– Ну що ви, Яночко. Славік подав до суду не на вас, а на клініку. Просто ви виявилися переносником розкритої інформації…

Дивно. Вона дійсно не знає деталей позову?

– Ні, він подав до суду не тільки на клініку, а й особисто на мене. Не на Анастасію, яка, як я зрозуміла з ваших слів, навмисно поширила плітки про його донорство сумнівним виданням, між іншим, вивалявши в бруді також і моє імʼя. З мене досить!

– Я обіцяю, що ще раз поговорю зі Славою. Упевнена, це непорозуміння! Ви на суді потрібні тільки як свідок…

– Вибачте, я мушу йти, у мене зовсім немає часу. До побачення.

Не чекаючи відповіді, поспішаю на паркування. Оксана – мила жінка. Але чомусь від розмови з нею відчуття, ніби ковтнула отрути. Не вірю в її дурість і наївність. А нещирість чую за версту.

Увечері – знову гра. Новий квест, трохи незвичний формат. Завдання не лише на логіку, а й на знання з історії, у якій я не сильна. Знаю трохи ширше шкільного курсу, але глибше ніколи не цікавилася.

– Ну ж бо, Кішко! – кричить гучним зв’язком Ігор. – Думай!

Легко сказати… Вичавлюю з пам’яті все, що мені відомо про старі університети Німеччини та німецьку середньовічну поезію. Шукати відповідь в інтернеті часу немає – на те й розрахунок організаторів квесту.

– Спробуй «Манеський кодекс» [1], – командую. – Він зберігається в Гейдельберзькому університеті – найстарішому в Німеччині, – видаю максимум із наявних знань. – Більше нічого на думку не спадає.

Демон вводить, але на екрані нічого не змінюється.

– Ще варіант – «Манеський рукопис».

– Ура, підійшло! Тепер там числа. Скільки авторів туди включено?

– Сто десять або пізніше сто сорок.

Демон по черзі пробує обидва числа.

– Пройшли! Наступна загадка…

– О, Кішко, твоє улюблене – знову кістки збирати, – коментує Ігор, розглядаючи елементи нової головоломки.

Після гри ми пів ночі листуємося з Демоном. Він знову вмовляє мене зустрітися. Раніше моїм головним аргументом для відмови було те, що він одружений. Тепер формально нам нічого не заважає, крім мого страху. Я панічно боюся втратити Демона.

Не дозволяю собі думати, що закохана. Але яка різниця, як назвати мою залежність від нього? Мені страшно в ньому розчаруватися. І ще більше я боюся його розчарування в мені.

Статистика показує, що часто віртуальне кохання зазнає краху, коли стосунки переходять з онлайн формату в офлайн. Люди схильні приховувати непривабливу інформацію про себе, намагаючись постати перед віртуальним другом у найкращому, найбільш вигідному образі.

Почасти завдяки цьому, ми уявляємо співрозмовника не таким, яким він є насправді. Без повного знання про іншу людину, ми мимоволі пристосовуємо її до нашого ідеалу й закохуємося в ілюзорний образ. Однак в офлайні все таємне стає явним. І людина, яку ми бачимо перед собою, часто занадто сильно відрізняється від наших фантазій…

Що якщо Демон зовсім не такий ідеальний, як мені здається, або я відрізняюся від уявної Кішки, якою він захоплюється?

Страх втратити близького друга сильніший за цікавість. Віднедавна я намагаюся не ризикувати. А тому знову наполегливо відмовляюся.

«Хоч фотку покажи…» – і далі наполягає.

Лізу в галерею. Знаходжу знімок, на якому я стою спиною. Обличчя не видно. Навіщо я зберегла його – не розумію. Мабуть, тому, що я там у вигідному ракурсі в обтислій сукні, яка підкреслює кожен вигин моєї гарної фігури. І навіть по-пацанячому коротка стрижка, яку я тоді носила, ні краплі не псує жіночність образу.