11.2

«Кумедна ти, Кішко. Хто ж про таке питає чоловіка? Хіба хтось може з упевненістю відповісти на це? Чи мало де я міг наслідити, сам того не відаючи?» – смайлик підморгує.

Перечитую повідомлення кілька разів. Як це розуміти? Він – любитель незахищеного сексу й потенційно міг настругати пару десятків маленьких демонят у різних кутках країни й не тільки? Чомусь його образ у моєму уявленні не тягне на пропащого ловеласа. Утім, віртуальне спілкування може спотворювати сприйняття людини.

«Це у вас, жінок, усе чітко, – продовжує просторікувати. – Тому завбачливі євреї визначають національність не за батьком, а за матір’ю. Адже мати завжди відома точно, а батько – зі значною похибкою. Він може бути як вітер у полі».

«Щось ти загнув», – пишу розгублено.

Не очікувала такої відповіді на просте запитання.

«А що не так? Потенційно в кожної коханки може виявитися по дитині, і навіть не по одній».

Невже він все-таки ловелас? А я-то думала…

«Ну тебе. Питання було не про це. У тебе є діти? Наприклад, у яких ти офіційно записаний батьком і які називають тебе татом?»

«Поки що ні», – приходить із невеликим запізненням. Чи то Демон замислився над відповіддю, чи то просто на щось відволікся.

Як це розуміти? Він ще занадто молодий для дітей? Теоретично, він міг одружитися в студентські роки через молодість або дурість, а до двадцяти п’яти розлучитися. Чомусь ця думка спричинює трохи хворобливе розчарування.

Але як це співвідноситься з тим, що про нього розповідав Ігор? Хіба в такому юному віці людина може виконувати самостійні дослідження, які претендують на світове визнання?

«Спочатку думали, що рано. Треба пожити для себе. Самореалізація, кар’єра і все таке. А потім виявилося, що нам не по дорозі, і було вже запізно народжувати дітей», – уточнює.

Десь я читала, що чоловіки дозрівають для батьківства до тридцяти років. Може, і справді відкладали, а потім не пощастило? Зовсім недавно він писав, що вони нарешті розлучилися. Причому радів, ніби давно мріяв про це.

«Шкодуєш, що не народили раніше?» – цікавість не дає спокою і рветься вперед, не озираючись на розум і правила пристойності. Хто я така, щоб він переді мною звітував?

«Звичайно…»

Демон ставить три крапки. Це питання для нього неприємне чи навіть болюче. Хочу написати щось, щоб висловити підтримку, але він швидко відводить розмову вбік.

Сьогодні в нашій бесіді відчувається напруга й немає звичайної легкості. Щось заважає – чи то прочинене вікно в реальність, чи то просто знервований настрій.

Я сама як клубок нервів.

На щастя, Клейн більше не заявляється до мене й не скандалить. Він намагається втілити свої погрози в життя цивілізованим способом і вважає за краще спілкуватися через адвокатів – мабуть, зрозумів, що я тепер не дозволю піднімати на себе голос.

За тиждень дізнаюся, що Ян подав позов на мене і клініку за розголошення конфіденційної інформації, через що постраждала його репутація. Вимагає нереальну суму компенсації, ніби це я винна, що хтось злив відомості жовтим виданням.

Чи сподівалася я, що він дасть мені спокій і докладе зусиль для покарання справжнього винуватця? Хіба що трохи. Однак чи то Клейн вирішив, що з мене легше вибити гроші, чи то йому байдуже, кого карати – аби спустити пару. Але винною він призначив саме мене.

Адвокат запевняє, що сума позову – лише вологі фантазії знахабнілого зухвальця. Жоден суддя в нашій заплутаній ситуації не призначить мене крайньою. Але я хвилююся. Клейн – людина відома й дуже небідна. Він цілком може якось вплинути на рішення…

У суботу їду в торговий центр. Весна несподівано змінилася літом. За хвилюваннями й роботою я і не помітила цього. А в малюків ще немає гардероба на спеку. Їду цілеспрямовано в кілька відомих магазинів, що торгують дитячим одягом гарної якості.

Очі розбігаються від асортименту, рясніють яскраві фарби. Я готова скупити цілий магазин. Насилу змушую себе обмежитися необхідним. Адже діти швидко ростуть, і за кілька місяців речі знову доведеться оновлювати.

З набитими пакетами прямую до виходу. Мене окликає жіночий голос. Я спочатку не відгукуюся, думаючи, що десь поблизу є ще одна Яна – і кличуть її, а не мене. Але жінка підходить впритул і чіпає за передпліччя.

– Яночко, здрастуйте.

Оксана Тульчинська сьогодні виглядає молодшою і свіжішою, ніж під час нашої єдиної зустрічі кілька місяців тому. Я здивована. Вона мене тоді стільки часу ігнорувала. Що тепер змінилося?

– Я маю просити у вас вибачення… Ви хотіли мені допомогти, а я здуру розповіла подрузі… – каже трохи плутано. – Я була в жахливому стресі, погано розуміла, що роблю! Мені потрібно було поділитися з кимось із близьких. Якби я знала, що у Валі такий довгий язик! Вона ляпнула комусь, і Настя дізналася.

Мовчу, даючи жінці виговоритися. Як у неї все легко. Ляпнула одній, та розповіла іншій – й ось у мене вже вагон проблем. А вона просто: «вибач».

– Я дуже вам вдячна, дуже!

І саме з вдячності вона мене ігнорувала й навіть не повідомила, що її син живий?