Розділ 11.1

Демон не в мережі. Як на зло, саме коли мені потрібна порція заспокійливих повідомлень із розряду «ні про що». Віднедавна я підживлююся від них енергією. Здавалося б – нісенітниця. Порожня балаканина, листування з абсолютно незнайомою людиною про різні дрібниці й дурниці. Але я підсіла на них. Іноді здається, що якщо Демон раптом зникне – задихнуся.

Це й лякає, і вселяє незвичайну впевненість. Дуже цінно мати такого друга. Він нічого не вимагає, не лізе в душу, але майже завжди поруч. Я ніколи не забуду години в передпологовій із ним на зв’язку…

Дівчата, яких я багато років вважала найкращими подругами, зовсім береги поплутали через ситуацію з Клейном. Влаштували з моєї трагедії цирк. Гидко і прикро. Не уявляю, як із ними тепер спілкуватися. Довіри до них більше немає. Як її відновити? І чи можливо?

Прикриваю очі й намагаюся медитувати. Я звернула кудись не туди. Навіщо тільки полізла шукати інфу про донора? Не дарма кажуть, що менше знаєш – міцніше спиш. Тепер мені гарантовані стрес і безсоння.

Допускаю, що в Клейна були серйозні підстави приховувати донорство від близьких. Не розумію, для чого воно йому знадобилося, але, судячи з реакції, він дуже хотів залишити це в таємниці. Водночас в нього немає дітей. Чому?

Вони прожили з дружиною досить довго – я знайшла інтерв’ю з ним кілька років тому. Про дітей там не було жодного слова. Може, його дружина безплідна, спроби ЕКЗ не увінчалися успіхом, і вони опустили руки? А сперму, яка не знадобилася, він вирішив пожертвувати іншим жінкам? Сумніваюся, що бездушній істоті як Клейн могла стукнути в голову така романтика.

Цікаво – аж долоні поколює. Намагаюся змоделювати ситуацію, але не виходить. Як не крути – випливає повна дурість. А Ян точно не дурний.

Скільки років не згадувала про нього, а після його появи в мене в офісі, думаю безперервно. Люблю розвʼязувати загадки. Мозок ненавидить простоювати без діла. Йому потрібні задачки й вихідні відомості. І що заплутаніше й нелогічніше вони виглядають, то з більшим захватом я кидаюся у вир умовиводів.

Але до Пуаро або міс Марпл мені як до Місяця пішки…

Додаю ще кілька пунктів в опис ситуації для адвоката. Поки незрозуміло, наскільки серйозні наміри Клейна, але я збираюся не тільки захищатися, у моїх планах – нападати. Ян сказав, що знає, хто вкинув плітку представникам жовтої преси. Отже, це хтось із його оточення, не з мого. Тим легше буде із цією людиною розправитися. Ненавиджу воювати з близькими.

Маю надію, коли перший стрес від новини мине, Клейн буде здатний до конструктивного діалогу. Багато чоловіків спочатку психують і влаштовують істерики, коли щось трапляється. А потім остигають і спокійно розв'язують проблеми, що виникли. Сподіваюся, Ян – не виняток.

Цифра непрочитаних повідомлень біля імені Кіри неухильно збільшується. Я не відкриваю їх – поки що не готова. Але, звісно, цікаво: вона все ще намагається вивудити з мене якусь інформацію, щоб вгамувати цікавість, чи нарешті усвідомила, що поводилася неприпустимо й намагається загладити провину?

Додому їду сердита. Відчуття, що світ навколо валиться, ще немає. Але земля під ногами погойдується, наче назріває виверження вулкана. Інтуїція нашіптує малоприємні речі.

«Привіт. Вибач, працював. Схоже, світ збожеволів – звіряче штормить», – отримую, коли готуюся до сну.

«Щось сталося?» – включаюся в діалог, відчуваючи дивне занепокоєння.

«І так, і ні. Нічого критично-глобального», – відмахується, але я йому не вірю.

Демон ніколи не скаржиться. Якщо так написав, то має якісь серйозні проблеми. Збираюся пожартувати на тему нобелівки, але не встигаю – від нього приходить нове повідомлення.

«Як ти, Кішко? Як твоє кошеня?»

Я так і не сказала йому, що дітей у мене двоє. Якось не прийшлося до слова. Я намагаюся не писати йому нічого настільки особистого. Віртуальна дружба має бути відокремлена від реального життя. Але зараз раптом хочеться поділитися.

«Кошенята. Їх двоє, і з ними все гаразд».

«Двоє? Ух ти! Щаслива!»

«Авжеж», – пишу й усміхаюся. Настрій потроху повзе вгору.

«Заздрю твоєму чоловікові», – він уже не вперше пише ці слова, і я щоразу не розумію – вони щирі чи просто гарна чергова фраза.

«Даремно!»

«Чому це? Дружина – розумниця-красуня і двоє кошенят. Хіба не чудово?»

«Тому що немає в мене чоловіка», – зізнаюся вперше за два роки віртуальної дружби.

Сама не знаю, яка муха мене вкусила, через що раптом потягнуло на відвертість.

«Серйозно? Чи це ти так жартуєш?»

«Цілком, не жартую».

«Не вірю! У нього проблеми з головою?»

Хочеться перепитати, у кого саме. Але здогадуюся – Демон вважає, що чоловік мене кинув, ще й із двома дітьми. Вимальовується якась дуже крива картинка мого життя, і я розмірковую над тим, чи варто щось сказати, щоб зробити його трохи рівнішим і менш потворним.

Якби Демон знав, які катаклізми відбуваються в мене зараз… Але ні, я і так забагато йому розбовтала – тепер почуватимуся некомфортно.

«Він однозначно дебіл!» – продовжує обурюватися віртуальний друг.