Розділ 6

Яніслав

Після звільнення мене везуть до лікарні. До біса болить усе тіло. За відчуттями, нутрощі перетворилися на фарш. Тому на все погоджуюся і нічого не вимагаю. Хоча найбільше зараз хочеться в готель – прийняти душ, поїсти як слід і спати кілька діб.

Безмежно вдячний цим молодим хлопцям, що дістали мене з душогубки. Коли зрозумів, що вільний, не зміг стримати сліз. Кажуть, чоловіки не плачуть… Наче вони – не живі люди, а роботи. Ще і як плачуть, тільки не завжди демонструють це оточуючим.

Надія на порятунок останніми днями здавалася зовсім примарною. Думав: знаково – дожив до віку Христа й загину на Землі Обітованній. Мозок досі не повною мірою усвідомлює, що кошмар закінчився.

Постійно озираюся – здається, що прокинуся і знову опинюся в тому страшному підземеллі. Привіт, посттравматичний синдром. Потоваришувати зі мною навіть не сподівайся – я рішуче налаштований тебе позбутися.

Мама прилетіла й намагається прорватися, поки мене оглядають лікарі. Крізь зачинені двері чую її наполегливий голос на підвищених тонах. Але тут не заведено розмахувати шашкою – їй доводиться зменшити запал і чекати, коли медики закінчать роботу, розпишуть призначення і винесуть вердикт.

Коли ми стаємо дорослими, батьківська опіка, підвищена увага, спроби контролювати кожен крок жахливо діють на нерви. Ще недавно мене дратувала мамина звичка заявлятися без запрошення до мене на роботу чи додому і в усе пхати носа. А тепер я такий щасливий її бачити, що не передати словами. Присягаюся собі будь-що-будь стати з нею терплячішим, проявляти поблажливість до впертих спроб у все втручатися і нав’язувати поради.

– Мамусечко, не плач, не треба. Адже все добре закінчилося, – гладжу її по спині й сам ледь стримую сльози.

Хочу сказати, що страшенно боявся більше ніколи її не побачити, не почути голосу, не обійняти, але не хочу лякати ще сильніше.

– Я ж летіла сюди, думала, що ти там… Що треба буде якось упізнавати. Волосся дитини привезла на експертизу. А тут мені сказали, що ти – в них…

Яка дитина? Яке волосся? Що вона несе?

Не сперечаюся і не перепитую. Здогадуюся, що мама пережила важкий стрес. А в неї – підвищений тиск, їй такі хвилювання протипоказані.

Я ніби з того світу повернувся. Був відсутній порівняно недовго, але все змінилося мало не на сто вісімдесят градусів. Повітря стало іншим, люди – іншими. Навіть смак звичної їжі відчувається інакше. І я сам тепер теж інший…

Ми даємо одне одному час трохи прийти до тями. Відсипаюся. Підозрюю, що мама цілу ніч не спить – сидить тихенько поруч, дивиться, охороняє мій сон, не може намилуватися. А на ранок починається допит.

– Славочко, мені сказали, що ти був донором, здавав, прости Господи, сперму в клініці, де роблять ЕКЗ… – починає обережно, але б’є влучно і вбиває майже наповал.

Під час підписання договору мене запевнили, що про це ніхто ніколи не дізнається. Звідки в мами ця інформація?

– Хто сказав? – намагаюся розвідати обставини, усе ще сподіваюся віджартуватися і «з’їхати з базару».

– Жінка… Вона мені зателефонувала після того, як я написала на своїй сторінці, що стався теракт і я лечу сюди. Був вибух, дзвонили з посольства… І вона запропонувала для експертизи взяти аналіз у її дитини… 

Мамині виправдання відходять на другий план. Як це розуміти? Клініка розтріпала якійсь клієнтці, чий донорський матеріал було використано? Заводжуся. Тільки цього мені бракувало! Горе-ескулапи уявили себе безсмертними?

Гарантія конфіденційності була першою й основною умовою нашої співпраці. Шанована людина рекомендувала саме цю клініку як абсолютно надійну, що працює за західними стандартами.

– Славочко, ця жінка сказала правду? У неї – дитинка від тебе? Як же так? Ти ж говорив, що не можеш мати дітей… І я вже майже змирилася.

– Мамо, – намагаюся говорити м’якше, але повністю позбутися сталі в голосі не вдається. – Я і гадки не маю, що це за жінка, звідки вона взялася і для чого вигадала дитину.

– Вона не вигадала! Я волосся малюка привезла на експертизу… Ти й сам можеш перевірити.

– Ма, я тебе скільки просив не обговорювати особисті питання в інтернеті? – гладжу її і відчуваю, як вона стискається. Невже і справді повірила та зраділа онукові?

– Але я ж тільки з найближчими! – виправдовується, а губа вже тремтить – готується плакати.

– Мамуль, крім близьких, тебе могли прочитати й шахраї. І ця жінка – найімовірніше, одна з них.

Напевно, спритна особа швидко зметикувала, що може навішати мамі на вуха локшини, видати свою дитину за мою та зажадати частку в спадщині.

– Шахраї? – голос тремтить.

– Ма, не плач…

– Славочко, ти так і не відповів. Про донорство – правда? Ти обманював мене і Настю всі ці роки?

– Не зовсім, – не хочу брехати мамі у відповідь на пряме запитання, але й пояснити їй логіку давніх подій, розписуючись у дурості, навряд чи вдасться. – Я справді – безплідний і не можу мати дітей.

Це – правда. Але так було не завжди. І так, цілком імовірно, що десь є діти, народжені від мого біологічного матеріалу.