Розділ 3

«Кішко, як ти?»

Листування з Демоном останнім часом значно скоротилося. Він, як і раніше, пише часто й багато, але я або відповідаю коротко, або реагую смайликом, а іноді й зовсім вимушено ігнорую, не маючи змоги надряпати навіть кількох слів.

Сумую за спілкуванням з ним. Часто подумки щось розповідаю йому, ділюся якимись ідеями, сперечаюся з усталеними стереотипами. Але вголос, як правило, говорити не можу, щоб не створювати шуму, а писати часу зовсім немає. І навіть читаю його об’ємні повідомлення часто по діагоналі.

Дітям ніяк не вдається налагодити спільний режим, нам із мамою бракує рук. А коли мій заступник у фірмі не може ухвалити рішення самостійно і вимагає моєї участі, то настає катастрофа локального масштабу. Доводиться все кидати й підключатися до роботи віддалено або навіть залишати дітей і мчати до офісу.

«Поки що до пуття не зрозуміла. Але схоже на безперервний день відкритих дверей у божевільні», – смайлик із мозком, що закипає.

Я щойно повернулася з пожежного управління, у якому чомусь відмовилися розмовляти із заступником і зажадали мене. Причина цього з’ясувалася швидко: вони хочуть винагороду, а заступнику безпосередньо озвучити це не наважилися. Через їхні жадібні забаганки мені довелося на дві з половиною години залишити маму з малечею саму. Вона впоралася, але сивого волосся, напевно, додалося чимало.

«А я гадав, що діти спочатку тільки їдять маму і сплять», – здивований смайлик.

Мабуть, Демон із дружиною входять до числа щасливчиків. З розмов з іншими мамами я знаю, що так буває, і в перші місяці деякі діти майже не завдають клопоту. Мої хлопчаки середньостатистичні – ніяких жахів про наше життя розповісти не можу. Однак через те, що все множиться на два, постійно перебуваю в стані повної бойової готовності та стресу, що поглиблюється необхідністю відволікатися на робочі питання і панікою, що не встигну зробити щось важливе.

«Якби маму, точніше мамин мозок, не їли всякі пожежні служби, мені було б набагато легше», – вихлюпую емоції за підсумком сьогоднішньої поїздки.

«Вірю, пожежники можуть, вони – ті ще вампіри», – смайлик, що плаче.

«Граєте? Знайшли когось замість мене?» – змінюю тему, шкодуючи, що поділилася проблемами.

«Так. І ні. Щоразу хтось новий. Виявляється, незамінні люди насправді існують».

«О, так. Пожежники сьогодні наочно продемонстрували мою незамінність».

«Краще за тебе нікого немає», – смайлик у вигляді квітки.

«Лестиш, підлиза», – підморгую.

«Анітрохи. Констатую факт. У кого хочеш запитай».

«Скажи ще, що без мене ви хоч раз програли», – поки пишу, задоволено усміхаюся.

«Ні, але без тебе грати не так цікаво. І взагалі, я скучив».

Остання фраза діє як мед на мою втомлену душу.

«І я», – відповідаю щиро.

Мені бракує наших бесід. Але доводиться вибирати: або спілкування з Демоном, або пів години сну. Природно, останнє перемагає.

Діти – це щастя. Ні з чим не порівнянне, безмежне. Але як же важко вони даються! Вечірні істерики, кольки, зубки, що ріжуться. Усе це в подвійній кількості з непередбачуваною синхронізацією. Тільки-но Ілля засинає, прокидається Юрчик, або навпаки. Бігаю між синами, бракує часу навіть поїсти. А коли малюки прокидаються одночасно й потребують уваги, впадаю в паніку й не знаю, кого першого хапати й заспокоювати.

Ситуація поступово стабілізується після появи няні, яка вже має досвід турботи про двійнят. Потроху включаюсь у роботу. Працюю переважно віддалено, але з основними завданнями справляюсь.

Я, як і раніше, – мама двійні, але вже не та загнана поні, як була в перші місяці материнства. Мені подобається відображення в дзеркалі. Внутрішній стан – теж близький до максимуму. І навіть кілька разів примудряюся пограти з хлопцями у квест. Як же я за цим скучила! Воістину, лише втративши щось, ми починаємо це по-справжньому цінувати.

«Ти мені сьогодні наснилася», – прилітає від Демона.

Серце стискається. Це дуже неправильно, але я не можу вплинути на свою чутливу помпу.

«Це точно була я, а не сусідка з дев’ятого поверху? Ти ж мене ніколи не бачив», – намагаюся віджартуватися.

Забратися в сон до віртуального друга – це щось означає?

«Точно ти, оскільки на дев’ятому поверсі немає жодної сусідки».

«А на якому є?» – смайлик, що підморгує.

«Ні на якому, у мене – будинок. Це точно була ти».

«Як ти можеш у цьому бути впевнений?» – розігрую здивування. Не зізнаватися ж, що він мені теж неодноразово снився…

«Обличчя не бачив, бо ти була до мене спиною. Але я знав, що це – ти».

Пише ніби цілком серйозно. І як на це реагувати?

«І що я у твоєму сні робила?»

Якщо скаже, що ми грали у квест, то можна буде пояснити емоціями після недавньої гри.

«Не скажу. Інакше твій чоловік мене вб’є і змусить додати до чорного списку, а я хочу ще пожити й не планую припиняти наше спілкування».