1.2

Коли відбиватися набридає, вирішую поступитися правилом не ділитися з незнайомцями особистою інформацією і кажу як є:

«Не вмовляй – ніяк не зможу. Я в лікарні. У найближчі два тижні мене звідси точно ніхто не випустить».

Супроводжую текст смайликом, що плаче. Я ставлюся до необхідності лежати тут філософськи. Треба – означає мушу. Не я перша, не я остання. Водночас знаю, що в будь-якому разі не погодилася б на зустріч – придумала б іншу відмазку.

Не хочу змішувати реальне життя і віртуальне. Тим паче, що останнім часом серце підозріло реагує на кожне повідомлення Демона. Що воно собі вигадало, якщо ми ніколи не бачилися і фактично не знайомі?

Тільки цього мені бракувало…

«Щось серйозне? Яка лікарня? Якщо щось треба – не соромся, у мене є зв’язки».

Спочатку відмовляюся і не зізнаюся. Зареклася ж, що жодною особистою інформацією ділитися ні з ким із віртуальних друзів не буду. І так розпатякала йому більше, ніж належить. Але Демон заганяє мене в кут і змушує написати правду:

«Лежу в пологовому будинку на збереженні. Тож вкрасти мене не вийде, це занадто ризиковано для здоров’я».

Вагітність – моя найбільша цінність. Зневірившись до тридцяти років завести нормальні стосунки із чоловіком, я ризикнула народити дитину для себе. Навчена гірким досвідом подруги, яка ось уже майже рік судиться з колишнім за сина, я вирішила зробити ЕКЗ.

Згідно із законом, донор не має щодо дитини ні прав, ні обов’язків, він не вважається батьком. Без його обов’язків я якось обійдуся – у мене є власний успішний бізнес – вистачить і на хліб із маслом, і на ікру, і на навчання в елітній гімназії. А якщо раптом щось трапиться, то батьки мене завжди підтримають, і малюк не залишиться голодним. Зате права на дитину не доведеться ні з ким ділити.

Завагітніти вдалося не з першої спроби. Тому тепер я трясуся над своїм станом і не допускаю навіть мінімального ризику. Валятимуся тут стільки, скільки знадобиться, робитиму болючі уколи та крапельниці, ковтатиму жменями пігулки.

Керувати фірмою я можу і віддалено. У мене окрема палата, ноутбук, інтернет. Майже як на курорті, тільки гуляти не випускають. Кілька разів на день приходить помічниця, приносить документи на підпис і виконує дрібні доручення.

«Нічого собі. Ну ти, Кішка, даєш…» – здивований смайлик.

«Тримайся там, зберігайся, як слід».

Хочу для симетрії зайти на його особисту територію і запитати, чи є в Демона діти, але стримуюся. Навіщо мені потрібна ця інформація?

Гадки не маю, скільки йому років. Якщо ще молодий, то неодмінно матиме в майбутньому, адже дружина в комплекті є. Якщо старший, то, напевно, вже щонайменше одну дитину має.

Ми листуємося довго, засинаю після других півнів. З Демоном цікаво…

Спочатку ми спілкувалися тільки раз на тиждень безпосередньо після гри – обговорювали гострі моменти, звертали увагу один одного на помилки, ділилися чимось новим і незвичайним, про що дізналися за тиждень між іграми. А тепер Демон пише мені майже щодня. Хоч би як була зайнята, я все кидаю і поспішаю відповісти.

«Покажи свою фотку», – просить укотре.

Мені це не подобається. Фотографія – елемент реального світу, у який я не планую Демона впускати. Відправляю йому чорну кішку, створену нейромережею. Я люблю генерувати картинки, а потім доводити їх до досконалості за допомогою графічного планшета і фотошопа.

«Ну ні, я так не граю», – смайлик, що плаче.

«Не подобається?» – грайливий смайлик.

«Кішка класна. Але я хочу бачити тебе справжню. Бо думаю про тебе, а уявляю котячу морду. Непорядок».

Відправляю йому смайлик, що катається від сміху.

Він справді думає про мене? Чи це просто гра слів? Серце навіщось пришвидшується.

Обережно, чоловіче, ти ступаєш на заборонену територію. Вона оточена колючим дротом, на який подається струм. А нейтральна смуга замінована. Я намагаюся захистити своє право на самотність, як умію.

Але з кожним днем це вдається важче, кордони стираються. Обговорювані теми стають дедалі більш особистими, виходячи за рамки того, про що припустимо говорити з незнайомими співрозмовниками.

Змушена визнати, що потрапляю в залежність від спілкування з Демоном. Коли він зникає на кілька днів, нервую і психую, зриваюся на підлеглих. Коли з’являється – піднімається настрій.

«Вибач, їду в пологовий будинок», – пишу тремтячими пальцями, стискаючи щелепи, щоб угамувати напад болю.

«Народжувати?» – він дивовижним чином одразу вловлює мій настрій.

«Поки що не знаю. Дуже схоже на те».

Я не сильна в медицині, але читала, що коли відходять води, зазвичай, починаються пологи. Дитина без води жити не може. Якщо вода витече, то зберігати вагітність стане небезпечно. А в мене малюків одразу двоє…

– Тридцять п’ять тижнів, – промовляє лікар, оглядаючи мене на УЗД. – Зберися, люба, процес пішов. Діточкам знадобиться вся твоя мужність. Знаю, ти сильна і впораєшся.

Я читала про багатоплідні пологи й неодноразово намагалася уявити собі, як все відбуватиметься. Але реальність відрізняється від розповідей в інтернеті, як небо й земля.