Розділ 1

Яна

Таймер відлічує останні секунди гри. Вкотре переглядаю підказки та підозрілі предмети в «кімнаті». Де ж цей чортів ключ? Не розумію!

У кожному квесті будь-яке завдання зазвичай має нескладне розв’язання – потрібно тільки здогадатися, де його шукати і який воно може мати вигляд. Інтуїція – половина справи. Знову кидаю побіжний погляд по всіх підозрілих поверхнях.

«Ну ж бо, Кішко!» – кричать мені хлопці.

Звикли, що в мене чуття на нетривіальні загадки. Але зараз воно чомусь зависло.

Таймер блимає червоним, видаючи неприємний звук, який попереджає, що час спливає. Тичуся знову і знову. Повертаю рентгенівські знімки під різними кутами відносно один до одного. Пробую комбінації. Це – ребус. Його просто потрібно розв’язати. Але все не те! Дві секунди, одна. Остання спроба.

Мерзенний звук вимикається, таймер завмирає. Ми злилися? Чи я все-таки вгадала?

«Ура! Кішко, ти – найкраща!»

Це я і без них знаю…

– Йес! – промовляю вголос і блаженно усміхаюся.

Натискаю кнопку «Вийти» й залишаю гру. На сьогодні з мене досить. Скоро північ – от-от прийде медсестра робити укол.

На іконці особистого листування з’являється червона позначка про нове повідомлення. Відкриваю чат, заздалегідь знаючи, кого там побачу. Уже давно після кожної гри Демон неодмінно мусить мене похвалити. Не приховую, його захоплення лестить, адже він сам – дуже сильний гравець.

Віртуальний світ гарний тим, що тут можна знайти те, чого гостро бракує в реальному житті. Для мене це – схвалення і захоплення інших.

«Ух, змусила нас понервувати».

«Могли б не хвилюватися, а знайти рішення самі», – огризаюся.

Мені гріх дорікати хлопцям – вони в цій грі зовсім не були пасивними глядачами, а розв’язали достатньо загадок. Але розумію, що Демон має на увазі. У подібних випадках я зазвичай інтуїтивно знаходжу розгадку швидше за них.

«Куди нам до тебе, – грайливий смайлик. – Жіноча логіка часом творить дива».

Ми граємо в онлайн квести згуртованою командою вже понад рік. Нас п’ятеро. Крім мене – четверо хлопців. Точніше, я тільки припускаю, що вони хлопці, оскільки ніки й голоси в них – молоді чоловічі. Але за нинішнього рівня розвитку технологій змоделювати будь-який голос – елементарна справа. Тільки який сенс приховувати свою стать чи вік?

Вони називають мене Кішкою, оскільки мій нік у грі – BlackCat, а на аватарці – чорна котяча морда. Не надто оригінально, але повністю відповідає моєму самовідчуттю.

Часом я граю окремо, приєднуючись до випадкової групи, коли хочеться повного перезавантаження мозку, нових гострих емоцій та адреналіну. Усе-таки в згуртованій команді завжди почуваєшся впевненіше, знаєш, на кого в яких завданнях можна покластися.

«Шауль минулого тижня був зі своїми колегами в новому квест-румі. Складність – десять плюс. Прикинь, не здолав».

«Серйозно? Невже існують реальні квести, які йому не під силу? Не вірю», – здивований смайлик.

Колись я мала більше вільного часу й полюбляла з друзями відвідувати подібні квести. З колишнім я познайомилася саме там. Але він опинився там випадково і, як виявилося пізніше, не поділяв мого захоплення.

Розумні чоловіки завжди були моєю слабкістю. Хтось западає на гарну зовнішність і біцепси, хтось – на круту тачку й тугий гаманець, а я раз по раз велася на ерудицію та інтелект. Але все це в минулому. Зареклася більше жодну особину чоловічої статі не підпускати до душі занадто близько. До тіла для здоров’я – будь ласка. Але ні на сантиметр ближче.

«Підемо з нами туди в неділю?» – благальний смайлик.

«Ні, не вийде», – сумне личко.

Демон і далі вмовляє. І мені б дуже хотілося погодитися. Побачити його в реальності. Ще раз продемонструвати хлопцям, що складність «десять плюс» для мене – не межа. Однак… Є багато різних «але».

– Мельник, лягай швидше, – вривається в кімнату медсестра Марина, жінка середніх років зі співучим голосом. – Я тебе вколю і спати піду, поки тихо.

Слухняно виконую всі команди. Коли вона йде, знову беруся за телефон. Там – десяток нових повідомлень від Демона.

«Познайомимося нарешті. Скільки можна від мене ховатися?»

Наше листування поза квестами тягнеться вже давненько… Воно почалося ще до вагітності. Спочатку це були короткі повідомлення, що стосувалися безпосередньо гри, потім ми поступово перейшли на обговорення інших захоплень.

Дивна річ: ми збіглися з ним за всіма параметрами. Маємо спільні інтереси, спільні смаки, однакові погляди на багато питань. Ми навіть подорожували в одні й ті самі місця в один і той самий час і мали багато шансів перетнутися в реальності. Цікаво, чи бачила я його колись?

Утім, чудово розумію, що не варто вірити віртуальному співрозмовнику. І хоча ми не на сайті знайомств і не ставимо собі за мету сподобатися один одному за будь-яку ціну, однаково варто бути вкрай обережною. Особливо тепер, коли я більше не одна.

«Не вийде», – вкотре відмовляюся і ставлю сумний смайлик.