12

Пройшовши ще пару кілометрів по лісовій місцевості і відстрілюючи поодиноких зомбі, які траплялись нам, через кілька годин ми вийшли до околиць озера Янтар. Уся Зона знала – там наукова база вчених. Сама база складалася з паркану метри три заввишки, зібраного зі сталевих гофрованих листів, і переносного бункера. Місце для своєї бази і досліджень вчені вибрали, скажімо прямо, паскудне. По-перше, добиратися до нього проблематично і небезпечно, а по-друге, на березі озера стояв ще й якийсь промисловий об'єкт невідомого призначення, від тривалого перебування на якому у людей відбувався пронос мізків. Тих, хто потрапляв під тривале пси-випромінювання, що йде від цього заводу, називали зомбі, так як вони страх як нагадували однойменних монстрів із фільмів. Більшість сталкерів навіть серйозно вважали їх повсталими мерцями.

Була у цій місцевості ще одна особливість – тут було повно не тільки сталкерів, але і снорків. Як пояснював мені професор Сахаров, снорки– це ті ж сталкери або військові, які потрапили під випромінювання пси-установки, але випромінювання то було іншої хвилі, і, як результат, викликало не тільки розумові зміни, а й фізичні мутації. Взагалі, розповідав він про свої дослідження багато, але з усіх його слів я розумів максимум половину. А ще кажуть, що у нас, сталкерів, лексикон складний для розуміння...

Околиці озера Янтар разюче відрізнялися від тих, що оточують його територію: замість дрімучих лісів Полісся тут ріс очерет і постійно хлюпало під ногами. На останній фактор нам було якось байдуже оскільки ми мали якісне взуття. Його Шпала з Великої землі замовляв, щоб точно було зручним і довговічним. У Хама теж начебто, свіже, не протікало ще. А ось із Пасажиром знову проблема – він був взутий у кеди, які ну хоч як крути взагалі не підходять для Зони, а для Янтаря особливо. Почалося ниття, на тему “а як мені тут пройти?”, “а я туди не можу”, “а давайте в обхід?”. Слава Моноліту, не просив його на руках нести.

Ще на підходах до Янтарю ми з Тихонею звернули увагу на активну діяльність на території бази вчених, але густий туман, який зібрався в низині і постійні радіоперешкоди, характерні для цієї місцевості, не давали зрозуміти, що ж там відбувається. Було вирішено підійти ближче і вже там дізнатися, що до чого.

Хама з Пасажиром ми залишили в очереті та наказали сопіти в дві дірочки, і щоб ні чичирк. На випадок, якщо на них вийдуть зомбі я Пасажиру дав обріз і шість набоїв до нього. Це нехитре господарство Шпала підібрав у одного з заваленого нами зомбі ще на підході до Янтаря. Мародер бісів. Чесно кажучи, видавати Пасажиру зброю було страшно. І страшно не за своє життя, а за його гроші, які він був винен нам. Коли дивишся на це дитя цивілізації та нічних клубів, яке нормально то зброю в руках тримати не може, починаєш розуміти, що швидше за все, першою і останньою його жертвою стане він сам. Тому запропонував Пасажиру вставляти набої в ствол, коли помітить перед собою ворога. Так, на всякий пожежний випадок.

Самі ж ми вирушили в обхід очеретів із західного боку – там нас прикривав з одного боку очерет, а з іншого дуже крутий схил. Якщо рухатися тихо, то можна вийти непомітно до самої бази.

Ще на підході були чутні розгнівані крики, шум від біганини у важких військових берцях. Ясно: чи то звичайні військові, чи то військові сталкера нагрянули в гості до науковців. Бувало це часто, але нерегулярно, чим і користувалися звичайні сталкери.

Взагалі-то військові з воєнсталами (як часто скорочено називали військових сталкерів) повинні були бути в межах бази вчених постійно. І так колись було. Але щось у них пішло не так і база часто стала залишатися без охорони. Зазвичай, в цей період охорону на себе брали або бійці Долгу, або звичайні сталкера, за певну плату ясна річ. Співпраця з науковцями завжди була нам на руку: вони добре платили і товар, який вони “списували” нам для продажу був новим і найвищої якості, а не б/в, як часто бувало в інших бариг.

Ось тільки з офіційною охороною вчених було важко вести діалог. А точніше кажучи, неможливо. І якщо воєнстали закривали очі на бійців Долгу, то у всіх інших вони стріляли без розмов. І стріляли вони відмінно. Воєнсталів добре тренували і кого заманеться туди не брали. Ще й спорядження у них було передове. Із звичайними військовими поговорити взагалі не виходило. Вони хоч і підготовлені не так добре, і спорядження гірше, але страх перед усім, що живе в Зоні і залізне переконання, що всі сталкери – рецидивісти і закінчені злодії, ставили хрест на спробі вести з ними конструктивний діалог.

Судячи з криків, купи мату в ефірі та малоефективної, але дуже активної біганини справу ми мали зі звичайними військовими. Тихоня налаштував рацію на їх частоту.

“Сальченко, скільки тобі говорити, що сині контейнери вивантажувати обережно! Дебілоїд! Ти результат роману РПГ і БТРа! Ще раз його впустиш і до самого дембеля ти у мене на губі сидіти будеш!”, – пролунало по рації.

“Товариш прапорщик, перша рота до завантаження матеріалів готова. Чекаємо на прибуття вертушок. Прийом”, – пролунав молодий голос.

“Плюс”, – відповів йому перший голос.

Було багато галасу, іноді лунав звук стрілянини на іншому кінці бази. Але що саме там відбувалося нам було незрозуміло через висоту паркану. А що там і чи надовго це все нам було дуже необхідно знати. У якийсь момент Тихоня запропонував повернутися і піднятися вгору по схилу, який нас переховував. На його вершині було повно густих кущів в яких ми могли сховатися і одночасно спостерігати за базою вчених, оскільки сам стрімчак був вище паркану. Сказано – зроблено. Вже хвилин через десять ми були на вершині, захопивши з собою Хама з Пасажиром, якому так і не довелося спробувати в дії ввірений йому обріз.

- Пасажир, а ти обріз віддав? – пошепки запитав Хам.