11

Наш шлях лежав через Дику територію, частину заводу, якою Долг не контролював. Залежно від удачі і бажань самої Зони там можна було зустріти і бандитів, і загони Волі, і натовпи монстрів. А можна і не зустріти нікого. Наш шлях лежав через цеха, управлінські будки і недобудовані будівлі невизначеного призначення.

Коли ми проходили повз однієї такої “недобудови” через купи будівельного сміття, на нас вибігла зграя сліпих псів, очолювана одним чорнобильським псом. Вони явно були в засідці, і ми потрапили в їх пастку. Зазвичай псини гавкають, скиглять і виробляють досить шуму, щоб їх можна було завчасно почути і обійти стороною. Але не в цьому випадку: поки вони себе не виявили, вони не видали жодного звуку, а коли настав час атаки, собаки почали вибігати з двох сторін, оточуючи нас.

Але ми були теж не промах. Якби в подібну засідку потрапили б новачки або навіть досвідчений одинак, то шансів на виживання у них було б мало. У нашому ж випадку, наше число - наш головний захист. Весь загін взяв кругову оборону. Як кажуть військові, встали в каре. У центр запхали Пасажира, щоб його не покусав бодай хто.

Собаки стрибали в нашу сторону, отримували свою частку свинцю і падали замертво, ще не добігши до жаданої мети. Стрілянина тривала недовго, і незабаром зграя відступила. Сліпі пси, як мені здається, одні з найрозумніших місцевих мешканців тваринного світу. Коли вони розуміють, що атака не вдалася, вони відступають, в той час як інші тварі лізуть на рожен до останнього.

Зараз вони відступлять, але потім, коли ми підемо, вони повернутися і з'їдять своїх полеглих родичів. У Зоні, в загальному, як і всюди в природі, ніщо не пропадає даром.

Коли атака собак була відбита, ми швидко озирнулися на всі боки і вирішили прискореним темпом рухатися в потрібному нам напрямку. Залишатися на місці і чекати наступної атаки було безглуздо, адже на шум стрілянини міг підтягнутися ще хто-небудь, і не обов'язково це могли бути монстри, а найстрашніші мешканці Зони - люди.

Далі на нашому шляху лежав тунель. На вигляд звичайний підземний тунель, але була в ньому одна проблема - після останнього викиду він виявився напханий аномаліями жарка. Ще на підході до тунелю, він нього віяло теплом.

- Ой, а шо таки буде якщо я включу детектор? - сказав Шпала і виконав те, що збирався. Спочатку детектор виявив шість артефактів. А коли Шпала почав підходити ближче, детектор виявляв все більше артефактів. Очі Шпали горіли яскравіше, ніж зомбі, які догорали на іншому кінці тунелю в тих самих жарках, - Нє, ви це бачили? Так це ж самий натуральний Клондайк артефактів! Хлопці, даром мені здався той центр Зони і то ЧАЕС, коли тут такі розсипи брязкалець!

- Шпала, заспокойся. У нас і так є чим зараз зайнятися, - спробував я його вгамувати, - Давай так: ми зараз підемо, здамо цих двох красенів Сахарову, а на зворотній дорозі, підберемо всі артефакти?

- І шо, потім знову йти до цього очкарику їх штовхати? Я вас благаю! Навіщо це бігати по два рази?

- Шпала, ну ти ж досвідчений сталкер. Ти ж повинен знати, що Зона дає багато, але тих, хто кидається на всі її багатства одразу, вона жорстоко карає.

- Коротше кажучи, не жлобись, жидяра, - дуже точно висловився Тихоня.

- От тільки давайте не будемо переходити в національну площину? Я молдаванин, а не єврей.

- Тим більше не жлобись.

Було вирішено йти не через небезпечний тунель напханий аномаліями, а над ним. Довелося трохи продертись вгору, так як прибудови уздовж дороги, яка вела в нещасливий тунель, впритул притискалися до неї, просто таки змушуючи нас пройти під землею. Але півметрові бетонні стіни з кожного боку дозволяли нам, видершись на них, пройшовши над тунелем.

Коли ми вже були нагорі тунелю, я подивився на Шпалу. В його очах панував азарт і жага наживи. Було видно, як він вже рахує гроші, виручені з продажу артефактів. А якщо врахувати, що вчені платять значно більше за артефакти, ніж місцеві бариги, то було таке враження, що Шпала від таких сум сам скоро перетвориться на зомбі.

На іншому кінці тунелю нас зустріли зомбі, що повільно блукали по околицям. Вони нас поки не помітили, тому що почуття їх сильно притуплялися. І хоча це були не повсталі мерці, а живі люди, що зійшли з глузду, користуватися зброєю вони ще вміли. Хріново, але вміли. Влаштовувати перестрілку з зомбі проблематично через те, що вони перестали відчувати біль, і продовжують стояти на ногах, тоді як нормальна людина помер би від больового шоку.

- Хто це? - пошепки і з тривогою в голосі запитав Пасажир.

- Зомбі, - теж пошепки відповів йому Таран.

- Тільки не треба нас тримати за ідіотів, - вліз в розмову Хам. На наш жаль, він розмовляв в повний голос, - Зомбі бувають тільки в тупих американських фільмах.

Чи то від такої хамської думки про себе, то чи просто від того, що почув голос Хама, один з зомбі підняв голову вгору і запримітив нас. Далі все йшло за традиційним сценарієм для зомбі: зброя напоготові, з дебільним виразом обличчяперти на ціль та кричати: “Мочи!”. Все б нічого, одного зомбі завалити не проблема, але їх тут було штук десять. А це вже проблема. І всі вони вирішили дружно довести Хаму, що вони існують.

Пролунало два постріли з обрізу. Це один з зомбарів, який до цього непомітно сидів в кущах, вирішив теж вступити в бій. Дріб пройшла повз, але вся наша група рефлекторно, навіть Пасажир, притиснулася до землі. Всі зомбі перебували внизу, там де вихід з тунелю, так що нас від них захищала його стеля. Але це якщо сильно голову не висовувати.

Як завжди, у своїй манері, не кажучи ні слова, Тихоня підійшов до Тарана, дістав з його рюкзака гранату Ф-1 і кинув її до зомбі, не забувши висмикнути кільце.

- Йопт! - крикнув Хам, коли побачив цю сцену.

Всі кинулися в протилежну сторону від краю тунелю. Тільки один Пасажир, як завжди, нічого не зрозумів, що відбувається. Але на місці він довго не залишався: Таран зніс його однією рукою, несучи його з собою і скидаючи на землю.